Що таке народний епос та його основні жанри.

Е́пос  — різновид літературного роду(нарівні з лірикою і драмою) , що оповідає про події, які нібито відбувалися у минулому (немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем).

Так споконвiку було: однi    умирають з ганчiркою в руцi, а другi    тяглися до стяга зорi i йшли за    хвостами комет, горiх розкусивши буття.    / м. хвильовий /  там, де закiнчується пушкiнська вулиця у мiстi харковi, за студентським  гуртожитком "гiгант" колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у  молодiжний парк. за старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил - п.  гулака-артемовського, драматурга м. кропивницького, художника с. василькiвського.  розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм'я миколи  хвильового (фiтiльова). члени товариства "спадщина" вiдновили могилу одного iз  найталановитiших зачинателiв украïнськоï лiтератури початку xx столiття.  у поемi "електричний вiк" микола хвильовий писав:     i хiба посмiє вiчнiсть    шпурнути в моє обличчя    докiр?   творчiсть прозаïка, поета, критика, публiциста - яскравий приклад  самовiдданого служiння iдеï "загiрноï комуни", яка стала причиною  трагедiï. письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i  каявся. це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр.  найбiльшу увагу розкриттю психологiï мрiйникiв, романтикiв революцiйноï  доби автор придiлив у новелi "я (романтика)". новелiст прагнув розкрити душевний  конфлiкт мiж старим i новим. вiдомий лiтературознавець о. бiлецький вiдзначав, що  твiр "силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi".  новела "я" має лiричний зачин. саме з нього постає зримий, реальний образ  матерi-украïни: "з далекого туману, з тих озер, загiрноï комуни  шелестить шелест: то йде марiя! матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для  перепочинку мiж жорстокими битвами". "моя мати - наïвнiсть, тиха жура i  добрiсть i мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у  лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом".  але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi "двi  хрустальнi росинки".  чому ж у чудових очах рiдноï людини сльози, над чим плаче мати-украïна?   мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпоï вiдданостi  абстрактнiй iдеï. письменник прагне осмислити протиставлення  свiтлого i чорного, добра i зла, що поселили ся у душi головного героя новели.  з одного боку - це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого -  людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов'язана з  матiр'ю.  м. хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i  смертю. стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. "я - чекiст,  але я i людина", - пiдкреслює головний герой. отже, хочеться вiрити, що цiєю  людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. але мiж двома  началами терзається душа м'ятежного сина: андрюша i мати, тагабат - людина, з  холодним розумом i з каменем замiсть серця. герой не бачить виходу. саме у такi  хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.  через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. "тодi я у млостi, охоплений  жаром якоïсь неможливоï радостi, закинув руку на шию своєï матерi й  притиснув ïï голову до своïх грудей. потiм пiдвiв маузера й нажав  спуск на скроню". i це в iм'я революцiï, в iм'я дороги до загiр-них озер  невiдомоï прекрасноï   письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити  тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину "голови не згубив". але ми  все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеï несе тiльки зло,  вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння добра i правди, руйнує людську  особистiсть, людське "я".  "там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрноï комуни". цими  сумними словами закiнчується трагiчна новела - драма роздвоєностi людськоï  особистостi, примушує нас замислитися над величчю матерi, котру вбиває син. а  украïна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю,  прощає йому цей смертний грiх.  новела м. хвильового "я (романтика)" стала своєрiдним викриттям жорстокостi та  несправедливостi новоï системи. намагання вбити в собi людину, вбити добро в  iм'я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.  разом iз своïми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiï,  помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав  дуалiзму сучасноï йому доби. пролунав але нiколи вiчнiсть не  жбурне у бiк письменника докiр. i цьому свiдчення - нагробок йому серед могил  видатних людей харкiвщини.

Мені здається, що старий кайдаш не досить уваги приділяв вихованню своїх синів. «він був добрий стельмах, заробляв добрі гроші, але ніяк не міг удержати їх у руках. гроші втікали до шинкаря. панщина поклала на кайдашеві свій відбиток». чимало настраждавшись, наробившись за свій вік так, що «аж шкура болить», кайдаш намагається знайти забуття в чарці. потоваришувавши з оковитою, він втрачає повагу старшого сина карпа. я думаю, що карпо, старший син кайдаша, з дитинства був грубуватим, ріс черствим, бездушним. ці риси поступово тільки набирали обертів. він був першою дитиною, мабуть, його більше пестили, пробачали грубість. коли парубкував, то теж був мовчазний, гордовитий, ніколи навіть не сміявся. «його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались». після одруження та народження сина карпо ніби виріс у власних очах, відчув себе справжнім хазяїном. починає поводити себе ще більш егоїстично. він ніколи не був покірним, не змовчував батькам, під час сварки через мотовило вперше підняв на старого кайдаша руку. про його жорстокість та черствість знало все село. я погоджуюсь із тим, що батьки належним чином не займалися його вихованням, тому й мають такий результат. я не згоден із думкою, що кайдаш не займався вихованням дітей, тому що він був богомольна людина, а значить цінував свою сім’ю й доклав усіх зусиль для виховання хлопців. на мій погляд, стара кайдашиха не знаходить спільної мови зі старшим сином та невісткою, тому що на неї панщина наклала свій відбиток. замолоду вона довго служила в панів і «набралася од їх трохи панства», «до природної звичайності української се- лянки пристало щось вже дуже солодке, аж нудне», зовнішня пиха, облесливість у розмові. я не згоден із думкою, що у сварках винні батьки. розпалюванню ворожнечі сприяли й невістки, особливо мотря. у неї надто дріб’язкова натура. вона ладна лаятися за яйця, курей, кухоль, а наслідки всього цього жахливі — порушення етичних норм, народної моралі, бо син здіймає руку на батька, мотря вибиває кайдашисі око, карпо женеться з дрючком за матір’ю, заганяє в ставок і ладен вдарити, та зупиняється, бо «не так шкода… матері, як чобіт».