Цитатна характеристика героїв "Собор" Олесь Гончар. До ть, будь ласка, я вже не витримую

У душі кожної людини завжди живуть дві несумісні речі — добро і зло. Хто з них переможе, такою і буде людина. Дуже важливо, щоб душі більшості з нас були чистими, щедрими, щоб зло не мало змоги оселитися там і перемогти. Інакше наша планета перетвориться на розсадник злої сили, здатної загубити увесь всесвіт.

Про одвічну боротьбу добра і зла відомо ще з часів створення Біблії, а може, і ще раніше. Якщо ж звернутися до усіх світових культур, то і там можна знайти згадки про цю смертельну боротьбу. Добро — це, звісно, Бог. Як тільки не називали того, з ким повсякчас бореться володар Всесвіту, Бог, — Рогатий, Мефістофель, Диявол, Сатана... Вже більше двох тисячоліть ведеться та боротьба, але й досі невідомо, хто у ній переміг. Чаша терезів схиляється то в один, то в другий бік. Здається, що ніколи ми не дізнаємося, чи переможуть добро, мир на нашій планеті.

Відомо, що Бог — це, перш за все, Любов. Любов до усього: до тварин, до травиці, до сонця, до землі, до пташини у небі, до матері, до коханих, до усього людства. Але чи багато зараз на Землі людей, які б дбали про усіх на цій планеті? Більшість з нас чомусь забули про милосердя, взаємодо доброту, яких нас вчить священне писання, і намагаються жити за якимись новими законами, які більше скидаються на "вовчі".

Мабуть, це і є ота одвічна боротьба добра і зла, про яку так багато говорять та пишуть.

Про цю боротьбу розповідали нам ще наші старенькі бабусі та дідусі — це казки. Чомусь у казках справедливість, правда — добро — завжди перемагають, незважаючи на, здавалося б, дуже важкі та нелегкі перешкоди. Знешкоджують і різноманітних страховиськ, і жахливих відьом, і нахабних мачух, і підступних тварин. Завжди у казках є щасливий кінець, який так і приваблює маленьких читачів та слухачів. Дітлахи знайомляться з ними з великою цікавістю, намагаючись наслідувати саме добрих героїв, маючи у маленьких серцях вже немалу ненависть до того ж Кощія чи Баби-Яги, які виступають завжди з поганого боку. А добрі Івани-царевичі, хоробрі солдати, богатирі стають втіленням дитячих мрій і наслідувань. Казки, я гадаю, саме і вчать доброті, милосердю, любові маленьких дітей; вони ніби є їхніми першими вчителями, хоч і у чарівному світі.

З творчістю Володимира Винниченка я, на жаль, знайома зовсім трохи. Нещодавно у мене була чудова можливість прочитати його новелу «Момент», яка справила на мене сильне враження. Тому я хочу поділитися з вами своїми думками про нещодавно прочитане.

Новела «Момент» написана у стилі імпресіонізму, тому їй притаманна динамічність сюжету, багатство зорових і світових образів, наповненість емоціональна та постійні спалахи почуттів. Читач, знайомлячись з цим твором, перебуває у постійному напруженні, бо сюжет, представлений у ньому, досить оригінальний і незвично побудований. Навіть найпоширеніша тема — тема кохання — має тут досить-таки цікаве обрамлення. Перед нами розгортається історія короткої, миттєвої, але щирої любові між революціонером та міською панночкою у ризикованій для життя ситуації. Як я вже говорила, читати без емоцій неможливо. За задумом автора новела написана від першої особи, тому під час читання здається, що це чийсь щоденних, що ти читаєш чиїсь реальні спогади, знайомишся з фрагментами життя невідомої тобі, але справжньої людини, а це, у свою чергу, додає новелі шарму, інтриги і робить її надзвичайно цікавою, живою. Володимир Кирилович вдало використав у «Моменті» штрихову імпресіоністичну техніку передачі вражень, яка створює «ефект присутності» читача. Особисто мене ще вразили слова панночки Мусі, яка сказала: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість». Оцей її коментар про величне почуття кохання, неординарна його оцінка і погляд на нього змушують кожного переосмислити і своє ставлення до людської любові, можливо, декого ці слова змусять і змінити свою думку про вічне почуття. Якщо трохи замислитись, то можна помітити, що у творі присутня повна полярність думок головних героїв: Муся вважає, що кохання не може тривати довго, почуття обов’язково зіпсується або зникне в буденщині, а революціонер, навпаки, вірить у його довготривалість, вічність. Та все ж революціонер веде себе як справжній чоловік: він поважає думку жінки, погоджується на її умови і повністю змиряється з її поглядами. Тому у кінці, після палкого поцілунку, він не осмілився затримати панночку хоч на мить, а тільки з сердечною любов’ю поцілував краєчок сукні і випустив його, тим самим ознаменував своє чисте і щире почуття до цієї жінки.

У кінцевому підсумку хотілося б тільки висловити свою вдячність Володимиру Кириловичу Винниченку за його майстерне володіння словом і вміння цікаво, неординарно подавати читачам матеріал. Тому бажаю кожному, хто ще не встиг прочитати цю новелу, неодмінно це виправити. Приємних вражень!