Термі! 40 порівняйте федька та толю с оповідання федько-халамидник

рилатим ґрунту не треба

Мрія. Неповторна, крилата, особлива… Вона дає змогу думати про краще, неземне, а іноді стає метою життя, дозволяє забути про буденність і просто літати, там – у небі, у хмарах. У кожного вона своя, та не знайдеться такої людини, яка ніколи не мріяла.

Мрія – це щось надзвичайно бажане і незрозуміле водночас, те, що забирає тебе у буденності світу і відносить далеко-далеко – туди, де, здавалося б, і залишився назавжди, де так добре і ніщо не турбує.

…Небо такого блаженного кольору, що просто завмираєш у захваті. Жадібно вбираю очима чисту небесну блакить. Довкола тихо. Здається, ось та мить, мить –для мрії. Та раптом над головою чується набридлий звук. Такий, ніби хтось вирішив проїхатися на своєму раритетному авто. Хмм. Дивно. Де проїхатися? Тут, на непроторених дорогах поліського міста? Відкриваю очі і бачу людину, людину в НЕБІ, та ще й на досить дивному апараті.

«О дивак!» – подумала я, і мою голову вмить покинули мрійливі думки. Тепер мене цікавило, хто він: чарівник чи, може, один із тих, що носять гамівні сорочки.

…Анатолій Віталійович Литвин – звичайна людина, уродженець села Висоцьк Дубровицького району. Уже змалечку в його дитячій душі з’явився потяг до неба: як і інші діти Радянського Союзу, мріяв стати льотчиком. Та життя – річ непередбачувана: не все трапляється так, як плануєш. На деякий час мрія відійшла на задній план. Проте дитяча душа цілеспрямована і вперта. Мабуть, саме тому Анатолій Віталійович не полишив своєї мрії і в дорослому віці.

Мрія… Та хіба ж мріями єдиними живе людина? Щоб досягти їхнього здійснення, вона наполегливо працює. Так і цей дивак. Уже у старшому віці, коли немає такої кількості тих надокучливих проблем, він знайшов час для її здійснення. Відкрив сторінку в Інтернеті і наяву побачив вимріяне. Часу довго не гаяв, і придбав власний мотопараплан.

Червень. На небі жодної хмаринки. Теплий, помірно сильний вітер. Гудіння мотору, шерех парашута і ось він – той жаданий перший політ. Банальна фраза, але, дійсно, «важко уявити» той стан душі, ту по-дитячому щиру радість. Дубровицьке небо бідне на такі польоти. Не ширяють у ньому ні літаки, ні дирижаблі, ні інші «чуда техніки».Та воно надзвичайної краси. Саме це і заставляє багатьох піднімати очі вгору.

Зараз, коли так часто бачиш його в небі, дивно чути, що спочатку «ховався від людей, щоб не подумали, що дурний». Нині це вже закономірне явище. Чуєш гуркіт мотора, і вже навіть не треба піднімати голову ввись – і так знаєш: то він – знайомий мрійник. Він дуже часто літає. Та кожен в той момент думає про своє: хтось: «Людині нема що робити», дехто: «Божевільний. Він же може вбитись!», а інші, так, як і я, згадують свою давню мрію. Думають про те, що слід трішки попрацювати, і вона обов’язково здійсниться.

Объяснение:

Дорогою ціною» — повість українського письменника М. М. Коцюбинського. Дія відбувається у 1834–1836 роках, саме тоді,коли в Україні існувала панщина

Головний герой оповідання — Остап Мандрика. Змалку він, «затаївши дух», слухав розповіді свого столітнього діда про Запорізьку Січ, про боротьбу українського народу за волю. Ці розповіді будили в голові дитини химерні мрії, формували вояцький запал. Пізніше, ставши дорослим, Остап на собі відчув соціальну несправедливість, і бунтарський дух його загартовувався. Він почав мріяти про волю і готовий був заплатити за неї дорогою ціною. Сила його прагнення до волі, як і прагнення усього українського селянства, підкреслюється метафорою: «Ярмо було накладене на шию дикому турові» й порівнянням: «Мов талії води під теплим подихом весни річкою текло вкраїнське селянство». Люди ховалися від панів, мов від дикого звіра. Остап любив рідний край, йому тут був знайомий кожен кущик, кожна стежка. Та панщина розлучила його з домівкою, до того ж пан погрожував віддати юнака в солдати, покарати за бунтарський характер. Хочу звернути увагу на те, що Остап не самохіть утік з України. Нижче наведена цитата доводить об'єктивність моєї думки.

Коли селянин опинився за Дунаєм, дивне почуття обхопило груди: замість радості — сильне обурення охопило його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у рідному краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки. Однак, втеча за Дунай не принесла Остапові сподіваної волі. Разом із Соломією за короткий час перебування у плавнях, вони зазнали багато горя і страждань. Незабутнє враження полонить душу і серце, коли читаєш рядки оповідання про те, як знесилені, голодні молодята довго не могли вибратися з безмежного моря комишу. Особливе значення для розуміння Остапа мають описи його думок і переживань, коли він залишився у плавнях сам. Він не хоче вмирати, він хоче жити, бо «не зазнав усього, не жив ще». Йому хочеться відкритими очима подивитися на сонце, побачити світ божий, людей і кохану жінку.

Остап Мандрика — художнє втілення народної неприязні до панів, прагнення до волі. Він ненавидить рабські душі, не розуміє тих, хто з панського ярма. Мужність, волелюбність, готовність до боротьби, вірність у коханні.— саме на цих рисах акцентує увагу автор. Однак, тогочасні умови життя не сприяли пошукам правди, справедливості, поваги до простої людини.