Дедал — винахідник столярних інструментів, гарний архітектор і скульптор. Він жив в Афінах, звідкіля йому довелося втікати після того, як він скинув з Акрополя (укріпленої частини давньогрецького міста) свого учня і племінника Талоса. Майстерність Талоса викликала заздрість Дедала: племінник незабаром міг обійти свого вчителя.
Після осуду його афінянами Дедал утік на Кріт. На цьому острові він знайшов притулок у царя Міноса. За дорученням Міноса Дедал побудував лабіринт для чудовиська з тілом людини і головою бика — Мінотавра. Дедал допоміг втекти Тесею, сину афінського царя Егея. За це Мінос заточив Дедала із сином Ікаром у лабіринті, звідкіля їх звільнила Пасіфая, дружина Міноса. От тоді-то Дедал зробив крила, і вони із сином полетіли з острова. Незважаючи на застереження батька, Ікар піднявся занадто високо. Сонце розтопило віск, яким було скріплене пір'я крил, Ікар упав у море і загинув. А Дедал, оплакавши сина, добрався до Сицилії, де і провів залишок своїх днів.
Мінос переслідував Дедала і хотів виманити його хитрістю, але в нього нічого не вийшло. Самого Міноса згубили дочки сицилійського царя Кокали: вони облили його киплячою водою.
Дедал, безсумнівно, сильна особистість. Але мені в ньому більше подобаються спритність і майстерність.
Детальніше - на -
Уся відповідь написана в пояснені.
Объяснение:
Ідея: возвеличення святості матері, того націннішого, що є у кожної людини; засудження соціального устрою, який змусив страждати багатьох жінок.
Тема: розповідь про важку жіночу долю, долю матері в умовах покріпачення, соціального і національного гніту.
Композиція: Поезія «У нашім раї на землі» — екскурс поета шляхами власного життя і розповідь про героїнь своїх творів. Твір має оптимістичний початок і трагічне, сумне закінчення. «У нашім раї…» містить протиставлення злиденного життя жінки-кріпачки райському.
Художні засоби:
Епітети: у нашім раї, мати молодая, дитяточком малим.
Метафора: у нашім раї на землі.
Порівняння: нічого кращого немає, як тая мати молодая.
Пестливі слова: дитяточком.
Заперечення: нічого кращого немає.
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Іть переказати в письмовій формі уривок з твору "гуси-лебеді летіли" михайло стельмах
Я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключі, і злякався. Сказав про це дідові, чим його дуже насмішив. Дивлюся навкруги, і так мені хочеться побувати в тих краях, куди полетіли лебеді. Але дивлюся на свої босі посинілі ноги — й швиденько до хати, щоб не схопити від мами запотиличника. А як перепало мені, коли я вискочив на перший льодок! Уся дітвора висипала тоді на прицерковний пагорб, хто з чим — із саморобними ковзанами, санчатами, шматками жерсті, ослінчиками. Головне було — не на чому їхати, а їхати, коли ж упадеш — реготати з усіма. Я тихцем узяв ночовки, в яких місили тісто, й побіг кататися. Коли утворилася копиця з дітей, що попадали, мене раптом хтось витяг за комір. Це була налякана й гнівна мама. Вдома спочатку з мене вибивали дурість, потім лікували. Бабуся вирішила повести мене в церкву показати картину Страшного суду, щоб я покаявся. За всі гріхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й катаєшся на маминих ночовках.У нас у дворі живе стара однокрила качка. Навесні вона клопочеться біля каченят, відганяє ворон. Розбирається і в людях. Як добра йде людина — чути її догідливе й розважливе «так-так-так», а як — сердите «ках-ках-ках!». Я боюся зайти в хату, аж ось підходить дядько Себастіян і просить і передати матері листа від тата. Я радісно біжу — мамі тепер не до моїх ніг. Тільки от листа прочитати нікому — я вмію лише по-друкованому, мати не вміє зовсім. Тоді вона дає мені свої чоботи й посилає по дядька Миколу. Коли вискакую на вулицю, чую в’їдливий сміх Петра Шевчика. Ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. Звертає увагу на мої чоботи й питає, чи це мамині. Я відповідаю. Що тепер вони вже мої. Я пропоную побігти на річку. Ми біжимо разом, витанцьовуємо, Слухаємо, як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радіємо. Під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і життя.
Розділ другий Я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів. Коли вони поверталися додому, їх стрічали старі й малі. Яка то радість була отримати шматочок причерствілого хліба від зайця! Ніколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепіг. Із щедрівок я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило. Вдень я ще міг якось хитрувати з читанням, а от увечері мати задмухувала гасову лампу. Тоді я примудрився залазити на піч із каганцем і читати й читати. Але зробити каганчика легше, ніж дістати в селі книгу. Якось дядько Юхрим пообіцяв дати почитати «Пригоди Тома Сойєра», але за чотири склянки гарбузового насіння. Де ж його взяти? Мати готувала насіння для посадки, вигрівала його на собі в поясі. Я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси. Невесело, каючись, бреду вулицею. Раптом бачу бідну голодну жінку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш місцевий багатій. Згадав про насіння, підійшов і дав його хлопчику. Жінка заплакала й поцілувала мене. За дві склянки насіння Юхрим дав мені почитати лише казки, і острахом думав про повернення додому. Назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, із кишені випали дві гарбузові насінинки. Мати чомусь не лаяла, тільки спитала, чи це я пригостив бідну жінку й дитину насінням.
Розділ п’ятий Я зіскакую з кобили на землю, путаю її і йду шукати гриби. Добре б знайти боровика чи хоча б красноголовця! Заходжу в березняк, придивляюся скрізь. І раптом серце радісно завмирає — переді мною стоять два близнюки-красноголовці. Я вітаюся з ними. А далі — отакенний красноголовище! Його шляпка не поміщається навіть у брилі. Буде чим похвалитися вдома! А ось іще проклюнувся грибочок. Хай росте собі!
Розділ восьмий Вчився я добре, але вчився б іще краще, коли б мав у що взутися. Коли похолодало і з’явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. Так і навчився бігати швидше за всіх. Коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки. Тоді батько вдягнув кирею і сказав, що сніг не сніг, а вчитися треба. Взяв мене на руки й поніс до школи. Спочатку всі дивувалися, а потім звикли. Батько ж говорив, що для людини головне — свіжа сорочка і чиста совість. Для мене ж найкращим одягом назавжди залишилася батькова кирея. Якось надворі захурделило, і батько припізнився. Він сказав, що був на ярмарку. Дав мені бублика, потрусив киреєю, і на підлогу впали справжні чоботята. З підківками. І згадалися мені дідові слова: «Будеш іти межи люди і вибивати іскри…»