Шановне ставлення до старших любов до батькiв природи и свiту- важливi, морально цiнностi людини.твiр роздуму.

Аделія Бухенбах постає у творі людиною зі спотвореною душею. На початку повісті ми бачимо холоднокровну жінку, сувору, вимогливу, жорстоку бізнес леді, яка прагне розкішного життя, яка любить гроші, використовує людей, бреше підступно , дбаючи про власні інтереси.

Можливо, саме життя зробило її такою.Вона самотня, без опори та підтримки, дбає про те, щоб її цирк процвітав. Нелегкі обов`язки, боротьба за власне місце у жорсткому чоловічому світі зробили свою справу.

Але Аделія змінюється.Коли з Іваном Силою сталося нещастя вона дуже переживає за нього, можливо,відчуваючи свою провину, вона робить усе можливе, щоб Іван видужав. У кінці повісті вона закохується і знову стає звичайною жінкою, яка відчуває себе захищеною, коханою, ніжною та тендітною. У неї змінюються життєві орієнтири. Замість неспокійного, відповідального циркового життя директора , вона обирає сім`ю, кохання, спокійне життя. Вона стає чутливою до проблем інших, проявляє щедрість, чим дивує всіх.

Объяснение:

Василь Симоненко уособлює той відлам шістдесятництва, що не мало на меті формальне експериментаторство, шукало в поетичному слові головного - правди про свій час і розуміло її як відтворення всезагальної сутності речей. На цих моральних імперативах грунтується його традиціоналізм, вони для поета значно вагоміші за формальні канони. Симоненкова поезія співзвучна полум’яному слову Шевченка, а ширше - засадничим началам романтизму - висловити те, що нуртує в глибинах народної душі, себто є спільним переживанням. Генетично ці мистецькі явища зближує і те, що в якомусь дуже важливому аспекті свого народження і побутування вони належать до того психологічного типу творчості, для якого «...суть твору мистецтва полягає не в тому, що вона, ця суть, позначена власними особливостями - що більше так є, то менше йдеться про мистецтво, - а в тому, що вона піднімається високо над особистим і творить від імені людського духа і серця усього людства». Саме цей момент свого часу досить точно помітив Богдан Бойчук, котрий іг у шістдесятників їх відруховість назад, до високих класичних традицій 20-30-х років. Цими традиціями зумовлена й органічна правдивість Симоненкової лірики. Вона не в темах чи образах, навіть не в мові чи формах вірша (чому так багато приділяла уваги тогочасна критика, надаючи їм ідеологічного сенсу) - вона в природі авторського «Я», поставі митця щодо світу. Специфічній («апіша»), що виражається в особистісному висловленні «незбагненної потреби усіх», «духовного страждання» свого часу, своєї