Літературний паспорт. головні герої, художні засоби до пісні " зажурилась україна".

Метафори:слава не пропала,зажурилась Україна

Риторичні оклики:Дамо тому стиха лиха Та вражому турку,Оце ж тобі,вражий турчин,з душею розлука.

Риторичне звертанн:годі тобі,пане-брат,гринджоли малювати.

Епітети:маленькії діти,шабля гостра,довга;вражий турчин.

Жанр:історична пісня

Ідейно-художній аналіз поетичного твору 
 Тема: Розповідь про несправедливий бій, який мав відбутися на рингу
 Ідея: Засудження підступності, брехні.
Основна думка: Іду, і поруч твердо Крокує Честь — мій секундант.
Жанр: Філософська лірика..
Композиція:
Експозиція: Готовність рингу, публіки до матчу.
Зав'язка: Знайомство героя із суперником на рингу, його перевагами.
Кульмінація: Реальна можливість героя програти бій через нечесність суперника.Розв'язка: «Крокує Честь — мій секундант».
Композиція: Кільцева, оскільки починається твір: «Лисніє квадратовий ринг» і закінчується: «Лисніє холодом квадрат».
Художні особливості твору.
Епітет: «білі маски облич», «зіперсь бундючно», «хижий секундант».
Порівняння: «злами рук, як ринв», «ворог, як лисиця», «зал, як тур», «рефері буде метатися, наче миша».
Метафори: «лисніє ринг», «секундант чаклує», «зал реве», «ляже тиша», «лисніє холодом квадрат», «честь крокує».
Гіпербола: «визбираю в жмуток силу».

Коли я читаю новели Рея Бредбері, в мене виникає якесь важке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля і її «господарів». Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, налаштований дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, саме собі ускладнює життя, гублячи свій будинок, руйнуючи красу Землі, маленького куточка Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Занурюючись з перших рядків у зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Місто зруйнований, доріг немає, земля пересичена радіоактивної брудом так, що вночі світиться. Люди в якихось лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і сьогодення. У них немає майбутнього. Що ж у них залишилося? Тільки деяка сумнівна дика радість зруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «Мона Ліза», яку тримають поліцейські і стежать за тим, щоб у неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилася на цей натовп дикунів і посміхалася таємничо сумно. Хлопчик теж дивився на її посмішку, і серце його калатало в грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєї пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно померли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відокремленості. «У натовпі вили, а руки клювали портрет, ніби голодні птахи». Тому вдалося в цій дикій юрбі вирвати і собі шматочок картини.
Ховаючи його, Він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його будинок, якщо залишки силосної башти можна було їм назвати … Сім’я зустріла його хропіння і стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розкрив пальці, розгледів шматочок зарисованного полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «Усмішка, чудова посмішка …»
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний … Так закінчується розповідь. Страшна кінцівка, невтішна, як темна ніч … Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадають добра, любові, Злагоди і відновлення. Наполегливо звучить у цьому оповіданні думка Достоєвського «Краса врятує світ». Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але як же мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене примарами – тих людей, яких описав у майбутню долю людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!