Чому оповідання «каторжна» вважають психологічним?

Оповiдання «Каторжна» багато хто з лiтературознавцiв вважає психологiчним. На мою думку, це тому, що головне в цьому творі не стільки подiї, що відбуваються з Докією та іншими персонажами, скільки  психологiя вчинкiв героїв. Оповідання, хоч воно дуже жорстоке,  написано для дітей, тому автор мав на меті примусити свою читацьку аудиторію усвідомити, що на світі багато зла, тому треба вчитися виховувати у собі почуття справедливості, співчуття, добра та любові.

За основу сюжету поеми «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко взяв один з епізодів так званої Коліївщини – знаменного для історії України повстання, яке виникло у 1768 році. Автор походив саме з тих міст, де і відбувалися ці події, тож мав можливість особисто чути легенди і спогади, пісні і думи про гайдамаків. Ще перед початком роботи над поемою Т. Шевченко вивчив багато історичних документів, складених українськими, польськими і російськими авторами. В результаті цього великому Кобзарю вдалося створити глибокий поетичний твір, в якому реальні історичні події гармонійно поєднані з народним поглядом на ті криваві, жорстокі часи.

Головний герой поеми – наймит у шинкаря Лейби, сирота Ярема Галайда, через сприйняття якого відображені усі події. Єдина для хлопця розрада у його нелегкому житті – це дочка титаря, кохана дівчина Оксана. Вона відповідає Яремі, та обставини складаються так, що особисте щастя закохані можуть здобути лише через боротьбу за щастя свого народу.

Саме в той час гайдамаки піднялися на боротьбу проти конфедератів і Ярема виказав бажання приєднатися до них. Ненависть до загарбників, любов до своєї пригніченої Батьківщини у Яреми приймають ще і особисті риси. Старший одного із загонів конфедератів забрав його Оксану для розваг, а батька дівчини вбили його підлеглі.

Сюжетна лінія кохання Яреми і Оксани розгортається на тлі виразно і яскраво змальованих картин повстання. Багато крові проллється у цій боротьбі, але найбільш символічною у поемі є сцена освячення козаками зброї, яке відбувається у гетьманській столиці – Чигирині.

Під час освячення кобзар співає пісні про гайдамаків та Залізняка, а священик у своїй промові закликає козаків до захисту рідної України:

«Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать!

Починається великий бій проти шляхти:

Горить Сміла, Смілянщина,

Кров'ю підпливає...

Чорним шляхом запалало,

І кров пролилася

Аж у Волинь».

У поемі «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко зберігає вірність історичній правді. Він показує, якою жорстокістю супроводжується народний гнів, а криваві, страшні епізоди у творі ідуть один за одним. І на цьому тлі ліричні відносини Оксани і Яреми допомагають читачам зрозуміти, що народна жорстокість не природна, а викликана довгим знущанням польських конфедератів над людьми. І хоч Ярема та Оксана все ж таки знаходять один одного і навіть вінчаються, але в тих умовах здобути особисте щастя неможливо. Ярема повертається до лав гайдамаків, його весілля з Оксаною закінчується пожарищами, а сама поема – страшною за своєю реальністю картиною: на базарі в Умані стоїть ксьондз з двома хлопчиками, синами одного з ватажків гайдамаки Гонти. Гайдамаки присягалися знищувати католиків, та ксьондз на це каже:

«Гонто, Гонто!

Оце твої діти.

Ти нас ріжеш – заріж і їх:

Вони католики».

І Гонта вбиває своїх синів! Але Т. Шевченко не бачить вини ватажка, не вважає цей вчинок жорстоким, адже перед необхідністю кривавої жертви Гонту поставили обставини, що склалися під час боротьби. Де ж тоді правда, а де кривда? Хто ж винен у всьому тому? Гонта каже:

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за нею гину».

Тарас Григорович Шевченко – великий митець поетичного слова, відданий високій справі. Він добре розуміє, що будь-яка народна війна – це завжди вогонь та кров, це загибель правих і винуватих. Тому з усією силою художнього слова великий Кобзар звинувачує тих, хто став причиною страждань українського народу.

 
Я б не хотів би мати таке життя як у Павлуся , адже ти не побачиш світу не покохаєш якусь дівчину і взагалі не залишиш після себе ніякого сліду. Я не впевнений , що хочу бути таким як Павлусь. Чи
можна вважати щасливим того, чиє життя залежить від випадку, а сама
людина при цьому нічим не цікавиться, не докладає фізичних та душевних
зусиль для свого щастя, пливе течією, як осінній листок? 
У творі Павлусь постає лінивим і наїдженем хлопцем . Його мама важала , що він буде щасливим коли він буде доглянутим і наїдженим .
Замість нього робили все наймити і також доглядали за ним . Він завжди спав на печі або під грушею. Ніколи не ходив не вечорниці і не працював .  Потім йому парубки кинули хорта який перетворився на скарб. Він зрадів йому. І пізніше він зажив з дружиною і мав працьовитих дітей.
   На мою думку це не щастя . Щастя це коли ти робиш добрі справи , маєш батьків і здійснює свої мрії.