Intermezzo виписати худ. особливості(епітети, метафори, )

Епітети: очі, цікаві, жадні; залізні пальці; залізна рука; дрібні, непотрібні слова; зелений хаос; соболину шерсть ячменів; шовк колосистої хвилі.

Метафори: стаєш невільником сього многоголового звіра; ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів — вічно дихаєш смородом; бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості;  коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе — люди і там чигали на мене; я раптом почув велику тишу; як всього багато: неба, сонця, веселої зелені; 

Порівняння: життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег; чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку; потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць; білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах.

Максим Грек  Максим Грек – 75-літній старець, що жив у монастирі. Більше 30 років був ув’язненим за свої погляди, котрі не подобались сильним цього світу. На старість його звільнили і тепер до нього часто навідувались за порадою. Так і сьогодні до нього прийшов цар Іван Васильович. Диякон Іван Федоров з цієї розмови тільки почув «Книги — це ріки, що напувають всесвіт». Коли ж цар пішов, Максим Грек почав розповідати диякону про свою молодість, як він навчався в Італії і як познайомився з Альдус Мануціус, що був видатним друкарем книжок. В цей час ще мало друкувалося книжок і більшість їх ще переписувалось і обрамлялось власноруч, тому вони були такі коштовні. Диякон Іван любить книжки і вважає, що його хист, його талант саме в цій великій, святій книжковій справі. 

Остап Мандрика 

—  «…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».

—  «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»

—  «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»

—  «Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув…»

—  «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».

—  «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово».

—  «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».

—  «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»

—  «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»

—  «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію».

—  Остап про Соломію: «Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».

—  «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…»