Характеристика яян , , за твором еми андієвської “казка про яян”

 У казці Емми Андієвської розповідається про жителів дивної країни. Вони називалися яянами. І це ім’я якнайповніше розкривало характери мешканців.

      Вони не були привітними. Холодом зустріли пастуха, адже серця їх були черствими до інших. Коли голодний хлопець запитав де можна поїсти, жоден навіть не обернувся у його сторону, «дарма, що козопас обійшов мало не все місто». Абсолютна байдужість затьмарила їх. Вони не радились, не спілкувалися, не хотіли до думали тільки про своє «я», неспроможні сказати слово «ти»,  були самолюбивими та самовпевненими, одним словом егоїстами, тому «кожен яянин запитань іншої людини просто не чує». І пастух побачив велике місто, «яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час розвалюються». Їхня праця марна та не приносить результату. Натомість тільки спільна рада та праця приносить добробут.

      Але у цьому сірому тумані байдужості є промінчик світла. Один старий дідок не зміг стати справжнім яянином. Йому вже не потрібне слово «я». Він дає хороший приклад мешканцям того незвичайного містечка.

Всеволод Нестайко - один з найулюбленіших дитячих письменників, чиї витвори зростили не одне покоління. Хто не пам'ятає славнозвісних "Тореадорів з Васюківки" чи "В країні Сонячних Зайчиків"…

Так от, 88 років тому в місті Бердичеві (Житомирська область) побачив світ майбутній письменник. У сім'ї Всеволода існувала цікава легенда, що мама народила його якраз коли читала Ремарка. Після пологів акушер жартівливо сказав їй: "Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!" Цікаво також, що першою його домівкою був будинок по вулиці Пушкіна. Коли його зруйнували, на тому місці з’явився дитсадок. Збіг чи пророцтво? :)Окремо варто згадати про сім'ю Всеволода. Його дідусь був відомим громадським діячем, деканом і парохом Української Греко-Католицької церкви у Бучачі. Подейкують, що саме від нього, хлопець успадкував чудове почуття гумору. Батько письменника загинув у концтаборі, коли сину було всього три роки. Чекісти заарештували його за те, що він був Січовим Стрільцем і воював на боці УГА. Мама викладала російську мову і літературу ще до війни, потім стала сестрою милосердя в російській армії. Коли почалась Перша світова, їх з батьком розділила лінія фронту. В часи Другої світової та німецької окупації, жінка відкрила підпільну школу, де її 11-літній син навчався з іншими дітлахами. Всеволод не дуже любив згадувати цей нелегкий час. Та воно і зрозуміло. Кому захочеться пережити таке ще раз.

І все ж, незважаючи на важке дитинство, Всеволоду якимось чином вдалось зберегти оптимізм і бажання дарувати посмішки. Хоча, хто зна, можливо це протест проти відібраного та спаплюженого війнами, окупацією та радянщиною, дитинства.

Через важкі реалії війни, кілька класів школи Всеволоду довелося пропустити, надолужував все що міг самотужки. Дуже любив читати пригодницькі шедеври Джека Лондона, Жюля Верна, Миколи Трублаїні й частенько мріяв про море, кар'єру капітана і мандрівки в далекі краї. Однак через проблеми із зором, нездатність розрізняти зелений та червоний кольори, мрії так і залишились мріями. По закінченню школи був філологічний факультет Університету ім. Тараса Шевченка.

П'ятдесятирічна кар'єра письменника почалась з журналів "Дніпро", "Піонерія" і "Барвінок" та з видавництв "Молодь" і "Веселка". Тут йому пощастило познайомитись з відомими українськими письменниками: Наталею Забілою, Максимом Рильським, Павлом Тичиною…

Відповідь:

"Нашого цвіту — по всьому світу",— говорить народне прислів'я. Це про українців. Є їх і по Канадах, і по Австраліях, і по Кубанях та по Сибірах.

У пошуках кращої долі їхали вони й на Далекий Схід, на край землі. А найчастіше потрапляли українці туди не по своїй волі. І все з однієї причини — великої любові до свого рідного краю, бажання жити нормальним людським життям.

Герой роману І. Багряного "Тигролови" Григорій Многогрішний — нащадок гетьмана запорізького Дем'яна Многогрішного, першого політкаторжанина. Цей мужній юнак, авіатор, що не вчинив жодного злочину, був засуджений органами ОГПУ—НКВД на двадцять п'ять років каторги, провівши перед тим два жахливих роки в катівнях. Не плакав, не просився, не обмовляв товаришів. Стійко терпів і поклявся помститися за тисячі замучених і змордованих, за загублений рідний край. Григорій тікає з "ешелону смерті". Неймовірна воля до життя рятує його в дикій тайзі і зводить із сім'єю тигроловів — Сірків, теж запорізьких нащадків. Колись Сірки втекли від злиднів і збудували собі в далекосхідному краї нову, славну та вільну Україну. Ця місцевість, хоч і сувора, але казково багата, треба тільки докласти рук. Працьовитості ж українцям не бракувало ніколи. То й жили в достатку — полювали, ловили рибу та звірів, навіть тигрів, збирали гриби та ягоди, копали золото і переборювали труднощі, які послала матінка-природа.

Після революції міцні селянські господарства від утисків перевелися, занепали, і люди ховалися у найглухіші закутки тайги, щоб спокійно дожити віку. У родині Сірків Григорія прийняли, як рідного сина — вилікували, дали притулок, навчили тайгових премудростей. Хлопець почувався, як удома, бо ці українці зберегли усі звичаї, традиції, навіть побут свого краю, були людьми щирими, добрими та мужніми. Багато пригод пережив Григорій, але був щасливий із цими людьми, тут зустрів він своє кохання — Наталку Сірківну, красуню-тигроловку. Та доля зводить його на вузькій стежині з колишнім слідчим, мучителем і жорстоким катом. Григорій його убиває. Залишатися далі в Сірків небезпечно, тому Григорій Многогрішний тікає разом із нареченою у Маньчжурію.

Хоч цей образ дещо й ідеалізований, але прославляє, як сказав літературознавець Юрій Шерех, "здоров'я, силу, лицарськість і любов до людини та до свого народу". І. Багряний цим твором "стверджує жанр українського пригодницького роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі". Автор утверджує перевагу людського, морального над ницим і потворним у представниках і охоронцях тоталітарного режиму, які дбали передусім про власні інтереси і власне благополуччя.