План характеристика івана і марічки з повісті тіні забутих предків

Іван – то дитя гір та високих смерек, густих лісів та зоряного неба, посеред якого горить найяскравіша зірка – їхнє з Марічкою кохання Він був диваком із самого народження. Ще в дитинстві мати думала, що їй «підмінили дитину» на бісеня. Не відчуваючи себе комфортно серед людей, часто втікає в ліс. Добре знається на травах ще з семи років. Згодом знайомиться із Марічкою — дівчинкою з ворожого роду. Між дітьми зав’язується дружба, а згодом — кохання. Після смерті батька хлопець змушений іти працювати наполонину, і коли повертається, дізнається, що Марічка загинула. З великого горя Іван йде в ліс і там живе шість років. Потім повертається додому, одружується з Палагною. Єдина втіха у житті для нього — догляд за тваринами, вони як діти для нього. Іван тонко відчуває природу навкруги себе. Мабуть тому він не тільки добрий господар, але й грає на флоярі.

Марічка – то дитя казкового світу гуцульських співанок. Її пісні народжувалися з усього, що її оточувало – сонце, небо, гори, рослини, і під чарівні звуки Іванової сопілки всі вони оживали, набували сили. В уявленнях про світ тут сплітається в одне християнство та язичницькі вірування.

 У казці Емми Андієвської розповідається про жителів дивної країни. Вони називалися яянами. І це ім’я якнайповніше розкривало характери мешканців.

      Вони не були привітними. Холодом зустріли пастуха, адже серця їх були черствими до інших. Коли голодний хлопець запитав де можна поїсти, жоден навіть не обернувся у його сторону, «дарма, що козопас обійшов мало не все місто». Абсолютна байдужість затьмарила їх. Вони не радились, не спілкувалися, не хотіли до думали тільки про своє «я», неспроможні сказати слово «ти»,  були самолюбивими та самовпевненими, одним словом егоїстами, тому «кожен яянин запитань іншої людини просто не чує». І пастух побачив велике місто, «яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час розвалюються». Їхня праця марна та не приносить результату. Натомість тільки спільна рада та праця приносить добробут.

      Але у цьому сірому тумані байдужості є промінчик світла. Один старий дідок не зміг стати справжнім яянином. Йому вже не потрібне слово «я». Він дає хороший приклад мешканцям того незвичайного містечка.

Рідне гніздечко – саме так юні пташенята називають батьківський дім. Це місце, де завжди люблять, де чекають і підтримують. Дух рідного дому назавжди залишається з нами, він тече в наших жилах.
Часто можна почути вислів: «Скрізь добре, а вдома краще». Справді, рано чи пізно кожен із нас захоче покинути батьківський дім. Хтось у пошуках кохання, хтось у пошуках нового життя чи визнання. Але немає того, хто хоч на секунду зміг забути теплі материнські руки, ніжну посмішку тата, домашній затишок, тепло. Напевно, в усьому світі ціннішого скарбу не знайти.
І от, після довгої розлуки ти знову на порозі рідного дому. П’єш воду зі старої криниці і вона здається найкращою, цілющою. Ласуєш яблуками в садку і вони здаються найсмачнішими. У цьому місці все завжди буде най, бо отчий дім — твій дім. І щасливим він буде там, де живе міцна родина, де панує любов і дружба, де лунають дзвінкі дитячі голоси. Там, де за широким столом сидить уся родина: бабуся й дідусь, мама і тато, брати, сестри і навіть коти.
Де гарна сім’я —  виростають чудові діти. Тому особливу роль потрібно приділяти вихованню молодого покоління. Справді хороших виховних успіхів можна досягнути в родині, де панує мир, взаєморозуміння, тепло й щира турбота. Тож варто навчати дітей любити, поважати отчий дім аби з покоління в покоління передавалися справжні родинні цінності.