Складний план до твору г.тютюнника "вогник далеко в степу"

Вогник далеко в степу» характеристика  “Вогник далеко в степу” – змальовує тяжкі перші повоєнні роки. Повість написана від першої особи – головного героя Павла, що поглиблює психологізм твору. Просто і невимушено письменник розкриває велич душі і юного оповідача, і його мачухи, тітки Ялосовети, яка вийшла заміж за вдівця із сином за місяць до війни, сама овдовіла, але хоче поставити на ноги Павла. Краса душі майстра, наставника 5-ї групи ремісничого училища, куди вступив Павло, виявляється в епізоді першого завдання, що виконали хлопці. Вони виготовили лопати – найпотрібніший інструмент у роки відбудови спаленого і розореного господарства. Правдиво змальовуючи життя п’ятнадцятирічних підлітків, Тютюнник не оминає тему першого кохання: Павло разом із друзями ходять на вечорниці. У хлопця закохана Маня, але він по-дитячому сором’язливо боїться цього першого почуття. Драматичність ситуації була типовою для повоєнних літ – дорослі дівчата прагнули вийти заміж, але їх ровесники полягли на фронтах. Тож і виходило, що не хлопці упадали за дівчатами, а навпаки, ще й женихи були молодші років на чотири-п’ять. Труднощі повоєнного життя розкриваються з перших сторінок повісті. Коли Павла з першого разу не взяли до ремісничого училища, тітка гірко плакала: “А їсти що? Хліба намолотили тільки в державу і то не хватило до плану”. Другого дня сама повела пасинка до директора училища: “Тітка Ялосовета одразу заплакала, почала розказувати, що хату нашу “вкинуло бомбою в річку”, що живемо ми в тій хаті, як у норі, одягатися ні в віщо, їсти теж не дуже… А я стояв, дивився у підлогу і тримав у спітнілій руці згорнуті в дудочку документи: заяву, метричну довідку, табель за п’ятий клас і автобіографію. Мені було ніяково від того, що тітка Ялосовета розказує все про нас – хоч воно й правда – та ще й підхвалює мене: – Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко, самі ловкі оцінки…” . День змінювався іншим днем, хлопці здобували робочі професії, але незмінним залишалося одне – їхня дружба. Павлентій товаришував із трьома Василями – Силкою, Оборою і Кібкалом. Вони жили в одному селі, щодня ходили по вісімнадцять кілометрів до училища і додому: “Дорогу до райцентру ми поділили на станції. /…/ З цими станціями нам стало ходити веселіше: не встигнеш дійти до першої, а вже і другу видно”. Кібкало серед хлопців найзаможніший: у нього є і чоботи на зиму, і валянки, і сумка для зошитів. Але він і найжадібніший: їсть потихеньку він інших, “по-курячому нахиливши голову” до сумки. Одного разу хлопці спробували вкрасти абрикос у діда Штокала. Скупішої жінки, ніж баба Штокалка, у селі не було. Поки юні горе-злодії чекали у засідці, дід сам пригостив їх смачними плодами і відчув справжній смак, поділившись із дітьми: “Щодня топчуся по них, а ніколи ще такі добрі не були” . Працьовитість і дружба – головні засади життя юних персонажів повісті. Але одного разу стався випадок, що довів і мужність Павла. Узимку він звично йшов у райцентр, коли шлях йому заступив вовк. У цій ситуації виявилася кмітливість хлопця: його виручила машина, що їхала дорогою. Він встиг догнати її і вчепитися у гак, а потім залізти у кузов. Рятівником виявився давній ворог друзів – шофер на прізвисько Фріц. Але він і не думав допомагати дітям: “– Я вас візьму-у… Ви в мене покатаєтесь! – сказав Фріц якимось звірячим голосом”. Фріц мало не вбив Павла: “І в цей час півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїх одубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку”. І цей епізод сприяв зміцненню дружби між дитбудинківцями і сільськими хлопцями. Горді й незалежні сироти трималися осторонь від місцевих хлопчаків. А пригода з Павлом, що мало не скінчилася трагедією, поєднала їх: “– Беріть десять душ і на дорогу. Тільки обережно. – Зробимо, товаришу майстер, – сказав Гришуха, ніби аж весело. – Од нас не втече”. Окраєць хліба, протягнений Гришухою, означав набагато більше від слів. Назву повісті можна інтерпретувати так: вогник – це символ майбутнього життя хлопців, надії на щастя. Він поки що “далеко в степу”, але своїм чесним і безкомпромісним життям, працею, дружбою вони щодня потроху наближають його. В одному із записників Тютюнника є такий висновок: “Найвища наука життя – мудрість, а найвища мудрість – бути добрим”, “Я люблю стареньких і малих – і тих, і тих за мудрість і доброту”. Герої Григора Тютюнника не лише несуть у своїй душі вогонь добра (ще одне символічне значення назви повісті), але й щедро діляться ним із навколишнім світом. Для них добро у всіх багатоманітних проявах – головний моральний імператив буття. Таким був і Григір Тютюнник – письменник і людина.

        У наш час гроші заполонили усі сфери життя людей. Вони переслідують кожного під час роботи і навідпочинку, у колі колег, друзів, сім"ї. Та далеко не все у нашому житті вимірюється грошима! 

        Підтверження цьому я пропоную знайти на сторінках відомої багатьом українцям  трагікомедії "Сто тисяч", що вишла з під пере майстерного письменика Івана  Карпенка-Карого. Головний герой твору - Герасим Никодимович Калитка - намагається все перевести в грошовий еквівалент. Йому чужді такі поняття, як "справжня дружба" або "щире кохання", Калитка у всьому шукає вигоди. Та чи пренесе це йому щастя?      

     Фальшиви гроші засліпили  Гирасима, стали для нього метою, чи не найголовнішою в житті, а потім вони ж скалічили його душу, загубили людське начало  героя і ледь не забрали життя (втративши п'ять тисяч Калитка пробує повіситися, але його врятував  Бонавентура). Тобто  ми сам мо, що гроші є корисними лише тоді, коли вони зароблені чесною працею і розумно витрачені, а не коли людина згорає єдиною думкою - як багато їх заробити, навіть пальцем не поворохнувши.

     Я вважаю, що автор вміло втілив у образі Герасима Калитки багатьох пересічних людей, які були і будуть в нашому світі. Я щиро сподіваюсь, що ті, хто прочитали цей твір, все-таки замисляться над своїм світосприйняттям, ставленням до грошей і до інших людей, і спробують змінити себе накраще!

«Хочеш пізнати людину — наділи її грошима та владою» — говорить народ­на мудрість. І, як свідчить світова література та життєвий досвід, у переважній більшості випадків вони «псують» людину. Отже, гроші і влада — зло? Спробуємо дати відповідь на це питання.

Гроші — це «вічна» проблема. Одні не знають, де їх взяти, а інші — куди їх подіти, щоб отримати ще більше. Головний герой п’єси, Калитка, так визначає місце грошей у своєму житті: «Гроші — всьому голова». І дійсно, вони заполонили не лише розум Герасима, а й душу. Все у своєму житті і житті рідних йому людей він вимірює грошима. Протягом п’єси ми бачимо, як у Калитці гине людина, бо стяжательство і скна­рість беруть у ньому гору. Ми здогадуємося, що колись Калитка, можливо, був доброю людиною. Він працьовитий, любить землю. До неї він із ніжністю про­мовляє: «Ох земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! І все то гроші, гроші, гроші». Герасим уже давно втратив ніжні почуття до своєї дружини. Він розу­міє, що вона працьовита, «з діжі рук не виймає з ранку до вечора», але при цьо­му він не здатен навіть на елементарну вдячність. Коли Параска попросила запрягти воза, щоб з’їздити з Мотрею до церкви, Герасим відповів, що «коні за гроші куплені». Більше того, він міг і побити дружину. Не раз, за її словами, вона із синцями ходила.Не краще Калитка ставився і до свого сина Романа. Хлопець виріс працьовитим та слухняним, але для свого рідного батька він також був товаром. Спочатку Герасим пообіцяв дати згоду на одруження Романа та Мотрі, які кохали одне одного. Та зробив він це лише з однією метою, «щоб вона старалася в роботі». А на­справді Калитка мріяв про одруження свого сина з донькою Пузиря, і найбільше його турбувало питання, скільки за нею дасть батько посагу. Але найгірше те, що в душі і свідомості самого Романа вже проростало зерня прагнення до наживи, посіяне батьком. Він не противиться волі родителя, з легкістю зраджує своє ко­хання до Мотрі, бо і для нього сенс життя вимірюється грошима, а не сімейним благополуччям та людськими стосунками. Роман не засуджує батька і за те, що видаючи заміж дочку, він не додав п’яти тисяч посагу. Те весілля перетворилося па загальну бійку, та ніхто не переживав з цього приводу. Та не так сталося, як гадалося. Бажання отримати гроші за будь-яку ціну, навіть злочинним шляхом, затуманило розум Калитки, приспало його обережність, заполонило свідомість і підсвідомість (йому навіть уві сні снилися гроші). Таким станом Герасима і скористався єврей, який запропонував купити у нього фаль­шиві гроші. І… жадібність, як жива істота, перемогла Герасима Никодимовича зсередини. Вона зруйнувала мури людської совісті, які тримаються на честі й мо­ралі. Вона знищила у людині людину. Вона хотіла позбавити Калитку найцінні­шого — життя. А він і не противився, бо для нього «краще смерть, ніж така потеря». Отож, жадібність до грошей і людські цінності — явища несумісні.