Вислови про щастя із твору олекса стороженка „скарб“

Здавна люди замислювалися над тим, що таке щастя. Дехто мріє про пригоди й подорожі, хтось хоче мати вірних друзів, мрія деяких — бути відомим спортсменом, співаком або стилістом, деякі мріють про красиве вбрання, сучасну техніку, модні розваги. Історія Павлуся з оповідання О. Стороженка "Скарб" показує, що неробство й сите життя — це ще не щастя. Не може бути щасливою та людина, котра не зігріває своїм теплом інших, безцільно й безглуздо проживає свій вік. Хоч і таланило в усьому Павлусеві, але його щастя я б, наприклад, не захотів...

У батьків Павлуся всього обуло доволі, свого сина вони шанували й пестили, виконували все, що той забажає, не давали й порошинці впасти. Ось Павлусь уже парубок: гладкий, опецькуватий, з білими й ніжними руками, які ніколи не знали роботи. Якось уночі Павлусь захотів меду. Мати побігла по селу шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, й не стало її, а невдовзі помер і батько. А Павлусеві все одно добре: за ним стали доглядати наймит і наймичка. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти. Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили запросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не "хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине. Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить здохлий хорт. Вирішили жартома вкинути його Павлові у вікно. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як просипляться дукати! Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павлусь сказав, що це йому Бог у вікно вкинув, як він і казав. 

Це сталося приблизно місяця тому.
Я йшла зі школи, і вже майже підійла до свого дому, як раптом побачила синичку з пораненим крилом, до якої вже підкрадався кіт, а та не мала можливості злетіти. Мені стало її дуже шкода, і я швиденько підібрала її і прогнала того нахабного кота. Коли я принесла синичку додому, мама почала мене сварити, але потім дозволила залишити синичку, доки у неї не заживе крильце. Я доглядала за нею, гралася, годувала, і ось вона вже одужала. Мені дуже не хотілося її відпускати, але їй на волі краще. Та тепер, вона кожного дня прилітає до мого вікна і я годую її, і розмовляю з нею.

Огірок з поросячим хвостом

Доповідна записка вчительки малювання Ізольди Марківни Книш директорові школи.

"Товаришу директор! Сьогодні я проводила урок малювання в 5-А класі. Малювали огірок. В класі стояв шум, і Андрій Кущолоб (всі назирають його Бен) кілька разів ліз під парту. Я викликала Бена до дошки. Той бешкетував, але гарно намалював огірок. Потім викликала до дошки Женю Цибулько – смаглявеньку дівчину з першої парти. Вона кругла відмінниця, уважна й серйозна на уроках, проте може й коника викинути і прикидається хлопцем: стрижеться коротко і носить хлоп'ячий одяг.

Цибулько малювала, а я перевіряла домашнє завдання, раптом щось хрюкнуло. Я обернулася і побачила, що Женя намалювала огірок з поросячим хвостиком. Далі дівчинка домалювала голову і рильце. Те порося вдруге чхнуло, покрутило хвостиком і проказало: "Хрю-хрю…". Клас раптом притих, сидів занімівши, і знову почулося хрюкання. Я закричала, що ставлю двійку.

Цибулько стерла малюнок і я побачила, як з її кофти висунулась… маленька волохата ручка. Ручка сказала: "Гуд бай! До відзеня, Ізольдо Марківно!". А потім виткнулась мордочка і показала мені язика.

Я не могла помилитися. У мене чудовий художній зір. Висновок один: учениця прийшла на урок або з механічною лялькою, або з якимось живим звірятком.