Твір на тему що я роблю для здійснення своєї мрії ( хочу стати акторком твір про то як стати акторком) 6 клас

Моя мрія це стати актором.Але для цього треба багато працювати.Цю професію обирають ті люди у яких розвинута хороша пам'ять. Я теж належу до таких.А от майбутнім актором бажаю успіхів!

Одного разу зі мною сталось дивне непорозуміння. Це був зовсім звичайний літній день. Я спочатку побачив хлопців, які досхочу потішалися над смішним чоловічком і над його смішною промовою. Від природи, я людина допитлива, тому і вирішив дізнатися, що ж там сталось.
Одягнений він був у щось на зразок скафандра, який сяяв і переливався металевим блиском, немов зірка з новорічної ялинки. Його фігурку можна було б назвати стрункою, якби кишені не стовбурчились б від захованих в них бозна-яких цікавих штучок. Через каламутне скло шолома було видно, як чоловічок, відчайдушно кривляючись, ворушить губами. Схоже, йому було душно в цьому незручному вбранні, але він терпів. На грудях у крихітного космонавта висіла блискуча як і скафандр, металева коробка. Потім я зрозумів, що то був перекладач.

Я підійшов ближче. І сказав:

- Не дуже-то тямовитий у тебе костюм!

Крихітка-космонавт відповів:

- Нашій цивілізації так не здається.

Я вирішив запитати:

- А де ця ваша цивілізація?
- О, дуже далеко! Я не знаю, як ви називаєте цю зірку. - відповів космонавт, вказуючи блискучою рукавичкою в небо.
Але там не було ніякої іншої зірки, крім ласкаво сяючого сонця.
- А як ти сюди потрапив?  

- Мій космічний корабель вийшов зладу. Ходімо, я тобі його покажу.

Спочатку я мав сумніви. Але коли я побачив цей дивний пристрій - вони зникли. Це була не дуже велика посудина з безліччю кольорових вогників.  Я хотів детальніше одивитися цей корабель, але коли доторкнувся до нього, то мне вдарило струмом. У голові запаморочилось і я впав. А коли відкрив очі, навколо не було нічого дивного. Друзі звичайно не повірили мені, коли я їм розповів про цей випадок. Але ж ви вірите?

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші.

Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди.

Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві.

“Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.

Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа.

Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор.

Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце ...