Выписать ласковые слова из стиха стоить явир над водою

Явороньку, козаченьку, молоденький, зелененький, серденько, вороненький, сиделечко, калиноньку

Багато води до моря уплине, заким то станеться.

✔ Багато води утекло з того часу.

✔ Бережи час, — час за гроші не купиш.

✔ Був, та не стало, мов язиком злизало.

✔ Буває, було, буде.

✔ Була м’ята, та пом’ята.

✔ Було — не було, само минулося.

✔ Було, та з водою сплило.

✔ Було, та загуло.

✔ Було, та мохом поросло.

✔ Було, та полетіло.

✔ Відстанеш годиною — не здоженеш родиною

✔ Вода пливе — роки йдуть.

✔ Все добре у свій час.

✔ Все минеться, одна правда зостанеться.

✔ Все на світі — до пори до часу.

✔ Все перетреться, перемелеться та й так минеться.

✔ Всякому овочеві свій час.

✔ Година платить, година тратить.

✔ Є — минеться, нема — обійдеться.

✔ Згаяного часу і конем не доженеш.

✔ І давно ріки догори не пливли та й калачі на вербах не росли.

✔ І за доброї години чекай лихої днини.

✔ Казали минеться, а воно тільки настає.

✔ Коваль клепле, доки тепле.

✔ Коли то було? — Ще як дід до баби в свати ходив.

✔ Краще на п’ять хвилин раніше, ніж на хвилину пізніше.

✔ Краще нині горобець, як узавтра голубець.

✔ Краще пізно, ніж ніколи.

✔ Краще яйце сьогодні, ніж завтра курка.

✔ Куй залізо, доки гаряче.

✔ Минеться й не змигнеться.

✔ Минулого конем не здогониш.

✔ Минулося — забулося.

✔ На все свій час.

✔ На годину спізнився, за рік не доженеш.

✔ Настане час — не стане й нас.

✔ Не буде так, як думаєш, а буде так, як станеться.

✔ Не доженеш і конем, що запізниш одним днем.

✔ Не за нас то настало, не за нас перестане.

✔ Не судилося як хотілося.

✔ Не так сталося, як гадалося.

✔ Не тим час дорогий, що довгий, а тим, що короткий

✔ Ненагріте залізо не зігнеш.

✔ Ні рано, ні пізно, саме в добрий час.

✔ Одне сьогодні краще двох завтра.

✔ Прийде врем’ячко — достигне яблучко і само відпаде.

✔ Прийшов пізно, так завізно, прийшов рано, так не дано.

✔ Сьогодні густо, а завтра пусто.

✔ Сьогодні пан, а завтра пропав.

✔ Тільки сир одкладений гарний, а одкладена робота ні.

✔ То буде, як на камені пісок зійде.

✔ То тоді ще було, як баба дівкою була.

✔ Тоді то буде, як дві неділі разом зійдуться.

✔ Тоді то буде, як мій татуньо з тамтого світу верне.

✔ Тоді то буде, як на моїй долоні волосся виросте.

✔ Тоді то буде, як рак свисне.

✔ Тоді то буде, як своє вухо побачиш.

✔ Тоді то буде, як ся догори вода оберне.

✔ Усе добре впору.

✔ Хто пізно ходить, пізно й приходить.

✔ Хто пізно ходить, сам собі шкодить.

✔ Це було за царя Панька, як була земля тонка.

✔ Час — найліпший лікар.

✔ Час — не віл: його не налигаєш.

✔ Час — не кінь: не підженеш, та й не зупиниш.

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».