Твір роздум з елементами опису за картиною в.васнецова. " три богатирі " мінімум 20 речень. іть , будь ласка! !

    Талановитий художник Віктор Васнецов намалював багато картин. Особливо відома «Богатирі». 

    На картині зображені три мужні силачі – захисники Київської Русі. Богатирі на конях – своїх вірних друзях. Вони вийшли у дозор на кордон держави. А навколо розкинулась  безкрайня земля русичів.    

  У центрі зображений Ілля Муромець, виходець зі славного міста Муромля. Він вдивляється у далечінь. Жоден ворог на прийде на землю богатирів непомітним. Хоч насуваються хмари та небезпека, захисників ніщо не може злякати. Ілля великий, мужній та сильний, впевнений у собі. Для нього важка булава, немов пір'їна. На рахунку бувалого воїна багато перемог. Не одного ворога поклала його блискуча булава та довгий спис. По праву руку інший захисник Добриня Микитич. Він молодший, але також  досвідчений вояка. Його рука тримає грізний меч. Він завжди готовий боронити рідну землю. По ліву руку від Муромця  - молодий Попович. Хоч і літ йому не багато, але помітна його спритність та відвага. На обличчі не видно ні краплі переляку. Далеко летять його стріли та влучають у ціль. 

     На головах раті князя блискучі шоломи. Надійні своєю міцністю обладунки захищають їх від ворожих стріл. Вороний, білий та рудий коні, мов три брати, вірно служать воїнам. Вони сильні, ситі та у гарній кольоровій збруї. Видно, що богатирі піклуються про них.  

    Далекий горизонт позаду воїнів підкреслює величавість та значущість захисників. Пастельна палітра робить героїв картини живішими, глядач забуває, що перед ним міфічні персонажі билин.  

   Русичі можуть спати спокійно, коли  у дозорі стоять відважні захисники: Ілля Муромець, Добриня Микитич та Олексій Попович.  Можна порадити усім подивитися на картину, щоб оцінити високу майстерність художника. 

 
    Талановитий художник Віктор Васнецов намалював багато картин. Особливо відома «Богатирі». 

    На картині зображені три мужні силачі – захисники Київської Русі. Богатирі на конях – своїх вірних друзях. Вони вийшли у дозор на кордон держави. А навколо розкинулась  безкрайня земля русичів.    

  У центрі зображений Ілля Муромець, виходець зі славного міста Муромля. Він вдивляється у далечінь. Жоден ворог на прийде на землю богатирів непомітним. Хоч насуваються хмари та небезпека, захисників ніщо не може злякати. Ілля великий, мужній та сильний, впевнений у собі. Для нього важка булава, немов пір'їна. На рахунку бувалого воїна багато перемог. Не одного ворога поклала його блискуча булава та довгий спис. По праву руку інший захисник Добриня Микитич. Він молодший, але також  досвідчений вояка. Його рука тримає грізний меч. Він завжди готовий боронити рідну землю. По ліву руку від Муромця  - молодий Попович. Хоч і літ йому не багато, але помітна його спритність та відвага. На обличчі не видно ні краплі переляку. Далеко летять його стріли та влучають у ціль. 

     На головах раті князя блискучі шоломи. Надійні своєю міцністю обладунки захищають їх від ворожих стріл. Вороний, білий та рудий коні, мов три брати, вірно служать воїнам. Вони сильні, ситі та у гарній кольоровій збруї. Видно, що богатирі піклуються про них.  

    Далекий горизонт позаду воїнів підкреслює величавість та значущість захисників. Пастельна палітра робить героїв картини живішими, глядач забуває, що перед ним міфічні персонажі билин.  

   Русичі можуть спати спокійно, коли  у дозорі стоять відважні захисники: Ілля Муромець, Добриня Микитич та Олексій Попович.  Можна порадити усім подивитися на картину, щоб оцінити високу майстерність художника. 

 

У невеличкому оповіданні відомого українського письменника В. Дрозда «Білий кінь шептало» було порушено важливі для кожної особистості проблеми, вирішення яких необхідне для самовираження і самоусвідомлення будь-якої людини. Алегоричний образ головного героя оповідання, білого коня на ім’я Шептало, став символом людини, яка виділяється з натовпу і відрізняється від оточуючих.

Дуже швидко стає зрозумілим, що роздуми, які спадають на думку коневі, — це насправді роздуми особливої, неординарної людини. Таку людину в суспільстві часто називають «білою вороною». Мабуть, і біла масть коня не випадкова, бо він може бути натяком на цей вислів. Шептало добре розумів свою незвичайність, він часто згадував матір, яка працювала у цирку, пригадував розповіді про норовистих білих коней — своїх предків. Але, незважаючи на свою неординарність, Шептало змушений був зливатися з табуном, щоб не впасти в око Степанові і уникнути його батога.

Однак це бажання не було прагненням стати частиною колективу, а зовсім навпаки. Шептала гнітила принизлива й одноманітна робота колгоспних коней, йому було огидне перебування в табуні, був огидним водопій біля колодязного корита, а не на річці. Цим коритом письменник підкреслює обмеженість світу, що визначав життя білого коня. Автор ніби звертається до головного героя оповідання з питаннями про те, чи зможе він так прожити усе життя, чи зможе увесь час ходити за конюхом, увесь час знаходитися серед спітнілих кінських тіл, які й думки не мають про волю?

І Шептало відповідає на ці запитання: він показує свій норов і тікає в луки. Він переживає неповторні відчуття волі й свободи, добре знайомі його предкам. Змивши з себе увесь бруд у річці, Шептало розуміє, чому конюх дозволяв собі бити гордого білого коня: він настільки забруднився, що став сірим, схожим на усіх інших. Усвідомлення своєї неординарності дозволило білому коню пробачити Степана. Шептало навіть засумував за ним і врешті-решт вирішив повернутися до конюшні. Перед тим, як знову опинитися в табуні, білий кінь вивалявся в багнюці і став схожим на інших коней. Але тепер у його серці жила впевненість, що він особливий і його нікому не вдасться зломити, адже він самовизначився хоча б для себе. На жаль, Шептало вирішив, що для того, щоб його не били і не цькували, він повинен залишатися сірим і непомітним.

Так само і люди, які відрізняються від натовпу, які не бажають йти одним шляхом з цим натовпом, отримують дуже багато стусанів. І тільки сильним особистостям вдається відстояти своє «я», а більшість з них знов «обмазуються багнюкою» і стають такими, як і усі інші.

Що ж це за ціна, якою вимірювалася споконвічно бажана людством воля? Це - власне життя! Коцюбинський доводить, що життя дорівнює волі, а волю можна виборити лише життям. І це стосується не тільки героїв оповідання - Остапа та Соломії, здатних на все заради волі. Я вважаю, що в їх образі письменник узагальнив увесь поневолений український народ, який вже ставав на революційний шлях. У уяві М. Коцюбинського поневолене селянство - це вже не "віл у ярмі". Саме для того, щоб показати "жевріння іскри у попелі", автор насичує оповідання показом тієї ціни, тих жахливих пригод, які на кожному кроці чекали на втікачів від панського ярма, коли "почуття дійсності втрачалося".Найвищу ціну заплатили герої М. Коцюбинського за волю, за щасливе життя. Сум і відчай наповнює душу після прочитання твору. Але, незважаючи на трагічну кінцівку оповідання, автор возвеличує волелюбність рідного народу, для якого шлях до щастя - це самовіддана боротьба за волю та незалежність.