Трагічна доля івана й марічки як наслідок конфлікту між мрією та дійсністю (м.коцюбинський. "тіні забутих предків")

«тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. героїв цієї повісті івана та марічку називають українськими ромео та джульєттою. розповівши трагічну історію кохання гуцулів, м. коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.  любов івана та марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що життя палійчуків і гутенюків. дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. між ними повна гармонія, взаєморозуміння. обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: іван грав на флоярі, а марічка обзивалася до нього своїми співаночками. сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.  але доля склалася по-іншому. іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула марічка. ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. все, що робив іван після смерті марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. але ж усі ці спроби були марними. нове життя не приносило ні радості, ні щастя. царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. бо дружина палатна не була марічкою! а саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. і неправда, що івана зжив зі світу юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. а якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. ось так я розумію трагедію гуцульських ромео та джульетти.  звичайно, література і життя — це не одне й те ж. життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. але, перечитуючи повість м. коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки марічки:   ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину,  а я тебе і сім раз на годину.  люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою м. коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — івана та марічку. 

Кобзареве слово "живе"    на мій погляд, кобзареве слово дійсно "живе", причому у двох сенсах одночасно. по-перше, поезії тараса григоровича шевченка - нашого кобзаря - є живими, бо беруть за душу. героям його віршів завжди співчуваєш. читаючи поезії шевченка, я ніби чую голос самого кобзаря - людини, яка дуже любила свій народ і прагнула кращої долі для нього. образи шевченківських поезій теж живі: легко повірити, що він писав про реальних живих людей. по-друге, хоча поезії шевченка були написані більше сторіччя тому, кобзареве слово досі "живе". багато чого змінилося в україни з тих часів, коли жив і творив кобзар. багато з того, про що він тільки мріяв, стало реальністю. але шевченка досі читають і перечитують, йому зводять пам'ятники, його ім'ям називають школи та вулиці. майже в кожній родині на книжковій полиці стоїть "кобзар" - збірка поезій тараса шевченка. його будуть читати і через сто, і через двісті років, тобто його слово - живе і ніколи не помре.

Спавжніс шедевром є сонет "сікстинська мадонна"(1881),  викликаний роздумами франка над однойменною картиною рафаеля    "сікстинська мадонна"(1516), на якій поєднано божественне й земне  начала, лик богородиці з образом босоногої жінки. внутрвшній рух цього  жіночого образу підкреслюється тривожними тінями складок одягу,  хмар під ногами мадонни, її задумливим поглядом, здатністю  вмить спуститися на землю і водночас залишатися недоступною. ця  багатовимірність і динаміка рафаелевого образу мадонни проливає світло і на художню картину сонета франка, овіяного високим шиллерівським духом: вірою в пермогу краси, невіддільною для поета від добра, а відтак  божественного начала.   у сонеті франка жінка втілює красу мистецтва, творче натхнення,  музу. образ жінки багатогранний, він асоціюється з архетипом матері -  символ космічного і земного життя, берегинею родючості, смерті й  воскресіння. через символ вічного оновлення земна жінка виростає до  образу матері-діви, чистої й непорочної краси.