Моє враженя від твору "хіба ревуть воли як ясна повні"

Причитавши соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного я багато чого зрозуміла з історії, дізналася про панів того часу, які забирали, відсуджували землю у селян, які тільки починали свій ріст у господарюванні.

Взагалі твір мені сподобався, і у мене залишилось приємне враження після читання. Читати було не легко і обсяг не малий, але з кожною новою сторінкою я дізнавалась все більше і більше, інтрига трималась протягом всього твору, кожна частина відкривала для мене щось нове, необізнане, цікаве, яке вабило все більше і читати хотілось ще і ще.

Тому, моє враження приємне після прочитаного, було цікаво, моментами складно, тому що в романі є слова незрозумілі для нас, сучасного покоління, адже він писався давно, тому і так, але все таки більшу частину зрозуміти можна і поринути в тогочасне панство.

Я сподіваюсь, що ще не одне покоління буде вивчати цей роман, буде розуміти зміст, сам сенс написання і порівнювати з сучасним світом.

Авутиння. Листя. Сонце. Повітря. Знову павутиння. Тихо. Тепло. Сухо. Прозоро. Місто. Повільні рухи. Стежка. Стежка. Золото... (золото дерев. Золото трав. Ліс. М'якість. Трава. Дерева. Небо. Тиша... Сон хилити. Не хочу заплющувати очі. Мить, ще мить. Хочеться бігти, кричати, несамовито нестися кудись удалечінь. Якась тепла свіжість. «Мурашки» по нині. Так тихо, що соромно порушувати цю тишу будь-якими рухами. Листя. Синє листя. Синє від інею. Не можу дивитись. Ще лише вчора — сонце, павутиння, сьогодні — синє листя. Вже немає того золота, тієї прозорості, неї свіжості. Немає лагідного сонця. Сховалося за хмари. Хмари. Вітер. Сирість. Сирість. Великі і маленькі парасольки. Цілі сім'ї парасольок. Сховаюсь под ними від цого пронизливого дощу. Дощ... Ллє уже цілісінький день, не вщухає ані на мить, куйовдить останні листочки, рові їхні із дерев й кидає под коги перехожим. Вітер. Січе безжально обличчя й аж обпікає руки. Кутаюся у плащ, нахиляю голову та біжу додому. Гарячий чай. Крісло. Ковдра. Приємне тепло по тілу. Дихаю на змерзлі долоні і грію їхні про чашку. Хочу вигнати із собі залишки осені, стрибаю, щоб розігріти притулок, нарешті втомлююсь й аби завмираю. Сідаю в крісло, натягую по самісінькі вуха пухову ковдру й... засинаю. За вікном сонце, золото, золото трав, золото дерев. Павутиння. Мільйони ниточок павутиння. І люди. Лежати й бачать чудернацькі сни, схожі на мой.

Климко - головний персонаж твору Г. Тютюника "Климко". Це мала дитина, що є знедоленою сиротою. Роки дитинства хлопця прийшлися на часи страшної та кривавої війни. Про його поневіряння каже і зовнішність: "Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці". Ця війна не знищила його духовно, навпаки, загартувала, надала сили та залізної волі. Климко є вірним приятелем, щирим товаришем, співчутливою людиною. Він мав притулок і поділився ним, здавалося б, з зовсім чужою людиною. Його серце сповнене доброти та  співчуття. Хлопець знає, що таке голод, тому вирушає у тяжку дорогу по сіль. Маленький лицар зустрічається в обличчя з небезпекою, знайомиться з хорошими людьми, які допомагають йому так само віддано, як і він своїм товаришам. Він знає, що його чекають. Тому, зібравши всі сили та волю, йде, несучи важкий мішок. Проте, не судилося цій мужній людині побачити