98 ! твір про повість захар беркут. план 1. вступ 2. основна частина аналіз твору 1. тема 2.образи 3. мій улюблений герой 3. висновок

1.На весні 1241 2.Тугарин кримезний як Дуб 3.Скромна та ніжна Мирослава 4. День ловлі Ведмедів 5.На дівчину напала скажена ведмедиця 6.Стародавнє село Тухля 7.Просить у Боярина руки його доньки «Захар Беркут» план до твору 1.Віщий сон. 2.Розбити їх — це наша мета. 3.Скромна,ніжна Мирослава. 4.Монголи у порожньому селі. 5.Почалася битва. «Захар Беркут» Франко план Боярин Тугар Вовк у таборі 1. Тухольці запалюють вогнища. 2. Цікавість боярина до роботи тухольців. 3. Виготовлення метавок. 4. Мирослава признається, що це вона навчила робити метавки. 5. Сумнів Тугара Вовка в успіхові монгольського походу. 6. Опис поляни, де відбувалася рада старців. 7. Прихід Тугара Вовка і Мирослави на раду до Захара Беркута. 8. Боярин повідомляє умови Бурунди. 9. Обговорення умов. 10. Пропозиції старців і міркування Захара Беркута. 11. Відповідь вождя Тугару Вовкові. 12. Мирослава умовляє батька залишитися в тухольців.

Непохитний воïн духу, революцiонер i каменяр, Iван Франко, уявляється людиною
мiцного душевного гарту, залiзноï волi, яка затисла в твердий кулак усякий
вияв нiжного почуття. Та прочитавши збiрку "Зiв'яле листя", вiдкриваєш для себе
iншого Франка: трепетного i вразливого, тривожного i покiрного, здатного на велику
любов i глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, iншоï
тональностi. Зiткане з мiсячного сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос,
квiткових пелюсток, таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю,
повнотою життя, вiчною молодiстю душi.
Тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв'яло листя на деревi
любовi? Не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного героя, а
холодними рiками розпачу й туги. I накинуто на ту осiнню любов чорний серпанок
скорботи. Поет приречений на палке, безнадiйне почуття, яке нiколи не торкнеться
холодне серце гордоï красунi:
  Щось щемить в душi, мов рана:
  Се блiдая, горем п'яна,
  Безнадiйная любов.
Почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука, смуток, i знову
пориви до щастя. Кохана зневажила цвiт його душi, згордувала чистим коханням,
зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає ïй помсти. Мудрому серцю поета давно
вiдомi вселюдськi закони добра i зла, за якими вбивство любовi карається, як
важкий грiх. Вiн знає, що дiвчинi вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та
не злорадство, а спiвчуття й жаль сповнюють його серце:
  Та боюсь за тебе дуже,
  Бо любов - то мстливий бог;
  Як одно ïï зневажить,
  Любить мститься за обох.
Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханiй усi кривди й образи i вже
готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го лiризму й задушевностi
вiршам Франка надає поетика народноï пiсенноï стихiï. Поезiя
"Червона калино, чого в лузi гнешся?" написана у формi дiалогу, характерного для
фольклорних творiв. У народних пiснях червона калина виступає символом нiжноï
i вродливоï дiвчини. У Франка цей образ втiлює прагнення до свiтла i сонця,
любов до життя i найглибшi людськi переживання. Кохання - то сонце в його життi,
хай i зрiдка воно визирає iз-за похмурих осiннiх хмар. Блискуча iмiтацiя пiд
народну пiсню, ïï чаруюча поетика вiдтворена i в поезiï "Ой ти,
дiвчино, з горiха зерня". Контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють
суперечливий образ коханоï, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:
 
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,
  Чом твоє серденько - колюче терня?
  Чом твоï устоньки - тиха молитва,
  А твоє слово гостре, як бритва?
Поезiя вiдтворює драматизм нiжноï любовi лiричного героя, для якого втрачена
мила є водночас i радощами, й горем. Лишилась тiльки невгасима любов, яка ранить
його серце. Хоч кохання i принесло поетовi бiль та розчарування, вiн не проганяє
його зi свого серця. У вiршi "Чого являєшся менi у снi?" лiричний герой,
незважаючи на глибоке страждання й душевнi муки, лелiє чистий образ коханоï,
що тiльки у снi приходить до нього. Боляче щемить серце вiд того прекрасного
марева, яке нiколи не стане дiйснiстю. Яснi очi коханоï запалюють його душу
вогнем почуттiв i бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне
серце. Та хiба любов пiдвладна волi й розуму? Хвиля почуттiв накочується з новою
силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. Покiрно впускає
ïï лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п'янкого щастя
кохання:
  Так най те серце, що в турботi
  Неначе перла у болотi,
  Марнiє, в'яне, засиха, -
  Хоч в снi на вид твiй оживає...

Найяскравіший образ жінки-страдниці в циклі поезій "Три літа" створено в поемі "Наймичка". Т. Шевченко підносить образ матері як втілення глибокої любові, теплоти, надій. У поемі показано трагедію матері, що змушена була підкинути свою дитину до бездітних людей, а сама піти до них за наймичку. Покритка Ганна страждає все своє життя. У творі розкрито внутрішню драму, що діється в душі матері-наймички, яка виховує свого сина Марка і тільки перед смертю відкриває йому всю правду. 

Головна героїня поеми — Ганна. Покинувши дитину, вже через рік, змінивши ім'я, прийшла на хутір проситися в найми. Материнське серце щеміло від болю за втраченою дитиною, тривожили думки, не давали спокою зраненій душі: "Чи живий синочок, чи здоровий, чи добре йому в тих людей на хуторі, чи може кривдять його?" Портрет наймички, її скромність, людяність, гідність матері — все це гармонійно поєднується в образі героїні поеми. Ганна все перемогла, щоб бути біля свого сина, ще не відаючи, яка це несказанна мука: бути матір'ю, але не мати змоги впродовж років почути з вуст рідного сина оте наймиліше для неї слово: мамо, нене, матусю рідна. Це пекельні муки. 

Любов до дитини у неї така велика, що закриває перед нею весь світ, заставляє забути про себе, віддати все своє життя на користь своєї дитини: 

А прийде вечір, настане ніч, 

Ганна, як ніхто не бачить, 

Свою долю проклинає, 

Тяжко, важко плаче. 

Ганна працьовита і скромна. Вона поважає старих і уважно ставиться до невістки Катерини, до онуків — Яринки і Карпа. 

Ніхто до Т. Шевченка в українській літературі не створив таких хвилюючих образів жінок. Поет поставив Ганну на вершину страждань (страшно боялася вмерти, не дочекавшись повернення Марка з Дону —з чумакування), і на вершину радості, коли вперше вже дорослому синові відкрила велику таємницю свого життя: "Я не Ганна, не наймичка. Я... я — твоя мати". 

Такий фінал змушує нас схилитись у шані перед силою духу жінки, перед величчю найвищої з усіх любовей — материнської. 

Найбільша заслуга Великого Кобзаря не з тому, що він показав знівечену жіночу долю, а в тому, що підніс жінку на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі.