Чим актуальний твір захар беркут у наш час?

повість Захар Беркут дуже цікава у ній передається щось давнє яке ми не знаємо,можливо це правда , а можливо - легенда, у наші часи у 7 класі на початку року до сих пір читають повіст "Захар Беркут"

Культурна людина, на мій погляд, — це людина вихована. Вона не тільки засвоїла правила поведінки, що їй передали батьки та вчителі; вона постійно прагне досконалості, слідкує за собою, за своєю мовою, за своїми вчинками. Це людина, яка завжди має сміливість визнати свою помилку, ніколи не соромиться своєчасно вибачитись.

Мабуть, це ще й чуйна людина, яка щиро співчуватиме тобі у твоєму горі, і так само щиро, без заздрощів, радітиме твоєму успіхові.

Культурна людина — це людина освічена. Вона постійно прагне пізнати щось нове і не тільки у тій галузі науки, яку вона обрала своєю майбутньою професією. Культурна людина прагне пізнати життя в усіх його проявах — в науці, мистецтві, політиці, коханні, сімейному житті, вихованні дітей тощо.

А ще культурна людина має бути чистою й красивою. І не тільки внутрішньою красою, але й зовнішньо. Недарма ж навіть у школі існує такий предмет як фізична культура. Це не тільки заняття спортом, це — культура тіла, гармонійного розвитку людини. Фізична культура допомагає людині гармонійно розвиватися, відчувати чистоту й красу свого тіла, легкість ходи, плавність рухів, ясність думок.

Культурна людина творить майбутнє життя. Вона з глибокою пошаною ставиться до традицій свого народу, до творів культури попередніх поколінь. Культурна людина ніколи не зруйнує пам'ятник, не спалить книжку, не знищить картину. Навпаки, вона захистить минуле — вірою, силою, розумом. А цим захистить сучасне й майбутнє.

 

Ну, это мое мнение, а ты делай так как ты хочешь) 

Нажми, чтобы рассказать другим, насколько ответ полезен

3,0

5 оценок

10

Отметить нарушение

Женя123 Хорошист

- Скажи а ти культурна людина?

- Так, я культурна людина.

- А чому ти так вважаеш?

- Тому що я ввічливий, честний, вихований, не ображаю менших, слабших і не грублю дорослим.

- А ще?

- Ще поведінка в гостях, транспорті, школі, вдома, в літаку.

- Зрозуміло!

- Ось так, людина має бути культурною!

Ну можна і так

На 2014 рік, оголошений в Україні роком Тараса Шевченка, видавничо-поліграфічний центр «Київський університет» за сприяння Інституту філології випустив ювілейний календар «Тарас Шевченко – 200 років». Календар відмінної поліграфічної якості розійшовся країною накладом у 1500 примірників.

З кожної сторінки календаря на нас дивиться сам Тарас Шевченко зі своїх автопортретів, портретів і світлин різних років. Його погляд – то сумний, зажурений, то рішучий, а то й пророчий – вражає в зображеннях найбільше.

Ось автопортрет Тараса Шевченка 1845 року, намальований у с.Потоки на Київщині під час другого після звільнення з кріпацтва приїзду до України. У цей час колишній кріпак, перед яким уже відчинялися двері садиб найсановніших вельмож, був широко відомий і в Петербурзі, і в себе на батьківщині. За якихось кілька місяців потому він напише «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний яр», «Заповіт» та інші поеми й вірші, де пролунає неприхований заклик до боротьби з ненависним ладом, соціальною несправедливістю та національним гнітом. Волею, енергією, непохитною рішучістю людини, впевненої в своїй силі і правоті, віє від цього автопортрета.

Дивлячись на портрети Кобзаря періоду солдатчини, відчуваєш зовсім інші емоції. Виснажене від недугів обличчя Шевченка говорить одразу про все: поетові нема з ким щире слово мовити, нудьга в серце впилася, «мов люта гадина», дається взнаки немилосердна й безтямна солдатська муштра, принизливо відчувати, що ти позбавлений щонайменших людських прав, крає серце жорстокість вироку, заборона займатися улюбленою справою.

Зовсім інакше постає перед нами поет зі світлини Івана Гудовського. Ті самі сумно-замислені очі дивляться з-під лоба, але погляд дещо м’якший, на ньому літній костюм і краватка, наче поет тільки-но з міської прогулянки. Адже він – вільна людина, знову в Києві (хоч і тримають «під наглядом»). У ці літні дні 1859 року Тарас Шевченко оселився в старого приятеля – художника-фотографа Івана Гудовського, вони відвідують Володимирську гірку, набережну Дніпра, Києво-Печерську лавру, Шевченко задумує змалювати краєвиди Дальніх печер і Надвірну браму…

Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох, –

згадуєш слова Ліни Костенко, коли вдивляєшся в зображення Шевченка останніх років життя: насуплені брови, опущені вуса, похмурий погляд.

Але тоді ж, за рік до смерті Шевченко створює автопортрет зі свічкою, на якому він – молодий і сповнений сил – світлом свічки розганяє морок і темряву. Ще все в нього попереду – арешт і солдатчина, забуття на чужині, але поки що молодість сяє, неначе свіча – від того й ховаються тіні.

І через півтора століття після створення «Автопортрета зі свічкою» настільки ж глибоко вдивлятимуться в нас очі Поета, на думку сучасника:

Із автопортрета – із темряви ночі

Нам через віки, як невгасна свіча,

Обпалюють душу Поетові очі.