Твір на тему світ української поезії за творами тараса шевченка й лесі українки

найвидатніший український поет, слава української літератури тарас григорович шевченко – справжній син своєї батьківщини. він надзвичайно любив свою рідну україну, усе життя мріяв про її свободу та незалежність, усіма силами прагнув внести свій вклад у справу боротьби за її свободу. де б не був поет, куди б не закидала його доля, він завжди пам’ятав рідні місця і завжди прагнув скоріше повернутися до рідної землі, зустрітися зі своїми земляками і однодумцями. роздуми т. г. шевченка над долею українського народу, його любов до вітчизни, печаль і туга за нею під час перебування поета на чужині висловлені у багатьох творах т. г. шевченка.

під час навчання майбутнього великого кобзаря у петербурзі, а потім в казематі та у засланні в уяві поета постійно виникали картини рідної землі, рідних вишневих садочків, він пам’ятав пісні українських дівчат. одним із творів, в якому він втілив ці картини, є невеличкий, але досить виразний вірш «садок вишневий коло хати», який вражає глибиною любові поета до природи свого краю та до свого народу. не маючи сподівань повернутися на батьківщину, т. г. шевченко змальовує чудову картину рідного краю:

«хрущі над вишнями гудуть.

плугатарі з плугами йдуть,

співають ідучи дівчата,

а матері вечерять ждуть».

на засланні т. г. шевченко усі свої помисли звертає до долі поневоленого народу своєї батьківщини. творчість поета у той період сповнена роздумами про те, як він є своїми поезіями рідному краю, як вони сприймаються українцями. наприклад, у поезії «хіба самому написать…» він підіймає такі проблеми:

«за що я вкраїну люблю?

чи варта вона огня святого? »

т. г. шевченко усе своє життя відчуває нерозривний зв’язок з україною, проявляючи до рідного краю синівську любов. багато років перебуваючи в далеких степах, поет прагне, щоб вітер приніс хоч «крихітку землі із-за дніпра». він мріє ще повернутися на батьківщину, подивитися на чарівну природу рідного краю

У чому сенс життя? Я впевнена, кожен хоч раз у житті замислювався над цим. Я спробую відповісти на це питання для себе. Сенс життя в тому, щоб просто жити кожен день, кожну хвилину і прожити потрібно, беручи від життя все, що в твоїх силах. А адже в наших силах дуже багато чого. Немає нічого неможливого, звичайно крім фантастики.

Кажуть дуже важко навчитися любити, довіряти, прощати і цінувати. Думаю, що все це ми повинні в собі розвивати. На жаль, не кожен з нас вміє цінувати життя і людське існування. Навколо тебе постійно поруч близькі люди, і ти думаєш, що це завжди, ну навіть якщо і не завжди, то принаймні на довгий час вони будуть поруч, але, на жаль, це не завжди так. Дуже важко навчитися цінувати їх, коли вони поруч. Але коли ти втрачаєш рідну людину, ти починаєш розуміти що вона була дуже дорога тобі, що ти не звертав увагу на те, що вона є. Адже це для тебе звично. Так от – це дуже боляче, тобі важко усвідомити, що її немає поруч, що ти більше ніколи в своєму житті не зможеш з нею поговорити, обняти або просто зателефонувати, ти нічого не зможеш зробити і повернути його ти теж не зможеш. І ось тоді я почала замислюватися над тим, яке цінне життя, все що в ньому присутнє і все, що оточує тебе.

Потрібно цінувати, любити, поважати і піклуватися про своїх рідних і близьких тобі людей. Потрібно жити кожен день, пізнаючи щось нове і просто в своє задоволення, адже не даремно кажуть: «Навіщо відкладати щось на завтра, якщо можна це зробити сьогодні! » А й справді, чим сьогоднішній день відрізняється від завтрашнього? Нічим, просто тобі лінь.

Ще у всіх людей є страхи. Ні, я говорю не про ті, які нам притаманні під час перегляду фільмів жахів, а про ті, які переслідують нас по життю. Наприклад, ти боїшся підійти познайомитися до дівчини або до хлопця, ти пропустив заняття і боїшся прийти або боїшся іспитів і не приходиш на них, боїшся зізнатися людині в почуттях – це одні з небагатьох прикладів з нашого життя. Але на це у мене є мій принцип у житті: «Краще шкодувати про скоєне, ніж про те чого не зробив».

Звичайно, це не до всього ставиться, особливо до того, що краще шкодувати про те що вбив, ніж про те що ні. Адже на це здатні ті люди, які за життя не добилися нічого. Вони лінувалися, відкладаючи все на завтра або просто не вчилися цінувати своє життя і життя інших. В підсумку вони заплутувалися в тому, що вони взагалі хочуть, на них навалювалися проблеми, які вони знову відкладали на завтра. Психіка не витримувала і все це вони заглушали випивкою, наркотиками або іншими речовинами, діючими на свідомість людини. Але ж це все на час і все коли-небудь закінчується. І ось тоді вони шукають гроші на те, щоб знову забутися, починають красти, нападати, вбивати. Але в підсумку вони все одно будуть покарані за ті чи інші злочини. Адже ніщо не залишається безкарним і правда спливає завжди. Потім вони несуть покарання в тюремному ув’язненні. Хтось починає звинувачувати себе і замислюється про те що він зробив, але повернути все назад вже неможливо і все тому, що ти нічого не зробив для того, щоб прожити гідне життя і бути людиною з великої літери.Саме тому потрібно завжди до чогось прагнути і робити все, що в твоїх силах, для того, щоб потім не замислюватися над сенсом життя, а знати – що ти прожив це життя з сенсом.

Драматургічну діяльність І. Карпенко-Карий розпочав людиною немолодою, збагаченою великим життєвим досвідом. Він був вірний життєвій правді, виявляв посилену увагу до складних явищ тогочасної дійсності. Саме тому він шукав нові шляхи в українському драматичному мистецтві.
Уже в драмі “Сто тисяч” він розкриває характер глитая глибше, досконаліше. Головний персонаж Герасим Калитка – український “чумазий”. Єдина святиня для нього – це гроші. Він черства людина до всіх, але коли згадує про гроші і землю, то його черствість
де й дівається: “Як радісно тебе загрібати до купи, в одні руки…”
Калитка сам не доспить і родичам, наймитам не дає часу на відпочинок, бо вважає, що праця – то гроші, багатство: “Настане день, то роботи не бачиш, а тільки чуєш, як губами плямкають”.
На думку Калитки, далеко не заїдеш на одній ощадливості, тому він шукає інших шляхів збагачення. Він обдурить кого завгодно. Це й погубило його, адже той, хто обдурить іншого, обов’язково сам пошиється в дурні.
Калитка ж спробував обдурити шахрая досвідченого, та той йому, замість грошей, підсунув мішок з чистим папером.
Герой п’єси, доведений
до відчаю, вирішує покінчити зі своїм життям. Але коли вийняли з петлі, він говорить: “Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!”
Герасим засліплений жадобою, тому й сам винен у тому, що з ним сталося. Життя для нього нічого не варте. Це потворне явище у будь-який час і в будь-якому суспільстві.