Написать текст на тему "яка краса врятує світ", завтра контрольная и не могу ничего придумать. отзовитесь кому не сложно

На мій погляд, сама природа про те, щоб все, що вона створила і що є в ній живим, було красивим і приваблювало людей. це і красивий ліс, який одягнувся у зелений наряд, і красиве безкрайнє соняшникове поле – всюди можна знайти неповторну красу, яку не створить ні один самий талановитий митець. нас з дитинства привчають бачити і творити найбільш красиве, бо саме воно, а не потворне, спонукає нас до творчого злету думки і прагнень до прекрасного. але красивими є не тільки якісь речі чи природні явища, але й люди, які особливо приваблюють нас перш за все своєю душевною красою. бо такі люди завжди привітні і добрі, вони ніби світяться із середини. саме на таких людях тримається наша земля, наше суспільство. на них тримається увесь світ, отже саме краса підтримує наше життя. перш за все це краса людяності, краса чистих почуттів і краса наших думок. я ще досить мало бачив у своєму житті, але й те, що мені довелося впізнати за своє існування на цьому світі, надає мені право пишатися і насолоджуватися неповторною красою, що оточує нас кожен день. чого варте лише весняне пробудження природи, чого вартий початок кожного дня, схід сонця, усмішки наших рідних і випадкових перехожих! однак мені здається, що головна краса, перш за все, в її різноманітності, в різноманітності поглядів на красу і уявлень про неї кожної окремої людини. на протязі багатьох віків людство вражає краса природи та її неповторні витвори – гори і океани, моря і ріки, безкраї степи і могутні ліси, безплідні пустелі і вічні льоди – всього ніколи не перерахуєш і, на превеликий жаль, всього навіть за все життя не побачиш. та й те, що ми можемо побачити у своєму рідному краю – велике різноманіття природних форм та явищ, достатнє для того, щоб скласти для себе уявлення про справжню красу. якщо уважно придивитися до оточуючого нас світу, можна знайти зовсім не потрібні на перший погляд предмети, явища і істоти, які попри все вражають нас своєю красою. можливо природа потурбувалася не тільки про те, щоб нам зручно жилося на землі, але й про те, щоб людство мало змогу навчитися цінити красоту оточуючого світу. якщо ж казати про красу людини, то вона полягає не стільки в її зовнішній привабливості, скільки в багатстві її душі та багатогранності її натури. і якщо усе на нашій планеті створено досить обдумано, усе урівноважено і взаємозалежно, людині в цій рівновазі відведена найголовніша роль. бо саме від людей залежить, наскільки довго буде існувати краса навколишнього світу, яку створила не підвладна нашому розумінню вища сила, будь то бог або довгий процес еволюції. головне, що захоплює і дивує – неповторність краси усього, що нас оточує, до самої останньої билини, до самої маленької комахи. все таке приваблююче і прекрасне! все це створено для людини, яка отримала змогу милуватися цією красою і створювати не менш красиве. і тому, як казав видатний російський письменник ф. м. достоєвський – «краса врятує світ». цей вислів, на мою думку, можна декілька перефразувати – краса врятує світ, а краса самого світу врятує людей і надихне їм прагнення до прекрасного.

Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на дру­гий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справ­жніх митців.

Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що люди­на мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.

Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижи­ні самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору кри­жину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широ­кі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилато­го птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на кри­жині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письмен­ниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде зем­лі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття са­мотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні пи­тання. Поетеса знає відповідь. Людина

Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!

Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищи­ло особистість кожного з нас.

 

Сколько существует человечество, столько продолжаются споры о духовное и материальное в жизни человека. К сожалению, в наше прагматичное время духовность отходит на второй план, но материальное не может вытеснить влечение человека к прекрасному, не может убить настоящих чувств, потому что на страже духовности стоит творчество настоящих художников.

Лина Васильевна Костенко всей своей жизнью и творчеством доказывает, что человек должен иметь крылья, которые вознесут ее над обыденностью, дадут ощущение полета.

Настоящий художник сумеет найти поэтические образы в самых обыденных вещах. Находясь ранней весной в Польше, Лина Костенко залюбовалась могучим природным явлением: на реке Одре что снимался лед. Казалось, зима еще не сказала своего последнего слова, и не успела огледіться, как проснулись деревья и на Одре лед потемнел». Буйно ломилась лед крошился лед, и вот «на последней льдине одинокая чайка плывет». Куда она разогналась, что будет, как почти прозрачную льдину «размоет вода весенняя», и этот неуверенный приют затрещит, відломиться и уйдет под воду? И зачем свободной птичьи почву под ногами, если она имеет широкие и сильные крылья? Картина могучего ледохода и образ бесстрашного крылатого птицы стали основой первого в диптихе стихотворения Лины Костенко «Чайка на льдине». Второе произведение «Крылья» стал логическим продолжением первого, ведь писательница вновь возвращается к образу птицы, который будет жить в небе, если не будет земли, не будет иметь богатства, «то будет воля», а облака в вышине развеют ощущение одиночества. «А как же человек? А что же человек?» — тревожно звучат риторические вопросы. Поэтесса знает ответ. Человек

Живет на земле.
Сама не летает.
А крылья имеет.
А крылья имеет!

Крылья — это правда, честность, доверие, вечное стремление, искренность, щедрость. У кого-то они созданы из песни, у кого — то- с надежды или поэзии и мечты, и в любом случае «Человек якобы не летает... А крылья имеет. А крылья имеет!» Последние слова стихотворения, звучащие рефреном, утверждают позицию поэтессы: человек должен иметь крылья, чтобы вознестись над обыденностью, чтобы материальное не ослепило ей глаза, не уничтожило личность каждого из нас.