Сенкан до твору ліни костенко кольорові миші

Iшов пiдпасок i тягнув позад себе батiг, потiм хвацько стрельнув ним, сказавши дядьковi Степану, що йому потрiбен кiнь для приводу. Шептало зiщулився вiд звуку батога, шарпнувся разом з iншими кiньми в закуток й гидливо пiдiбрав губи, бо ненавидiв табун, гурт i загорожi. Спочатку бригаднi конi глузували з нього, потiм самi стали його обходити.

Неприємна, знайома млявiсть — провiсниця всяких прикростей — закралася в груди коневi. Звичайно, вiзьмуть його, хоча завтра вихiдний i хотiлося 6 вiдпочити. З конюхом у Шептала особливi стосунки: той його не б'є, не посилає на важку роботу, бо вiн — бiлий кiнь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок.

I все-таки вибiр упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цiлий день ходити по колу або в упряжi по вулицях святкового мiста (хай соромно буде людям, якi загнуздали його, бiлого коня!).

Шептало шукав виправдання конюховi — значить, вiн не мiг iнакше вчинити. Ще коли його, молодого й гордого, привчали до упряжi, ганяли до сьомого поту, до кривавих рубцiв, вiн зрозумiв, що люди рано чи пiзно його зломлять, тому краще прикинутися покiрним. Вiн не розумiв деяких коней, котрi на кожному кроцi намагалися суперечити, огризатися, адже цим нiчого не досягнеш, окрiм батога.

Шептало йде трохи ззаду й уявляє, що не його женуть на водопiй, а вiн жене i табун, i конюха разом з ними. Вiн пiднiмає голову й ласкаво, заклично iрже. Але його тут же наздоганяє Степанiв батiг i лайка. Образа була така несподiвана, така болюча, що Шептала охопив вiдчай. Вiн побачив своє пiдневiльне, принизливе становище без прикрас.

Запах трав на косогорi нагадав Шепталовi дитинство, як вiн бiг за матiр'ю лошам-стригунцем, як мати розповiдала йому про його дiдiв-прадiдiв — гордих бiлих коней, що гарцювали в цирку.

Шептало навiть не став пити воду, хоч дуже хотiв, i конюх це помiтив, вилаяв його знову й сказав пiдпасковi загнуздати. Кiнь раптом гостро вiдчув свою неволю. I коли хлопчак ударив його пужалном, вiн шарпнувся, вирвав повiд, звiвся на заднi ноги, потiм опустився i помчався в лугову синь. Тепер вiн був справжнiм бiлим конем, вiдважним та одчайдушним, як його далекi предки.

Шептало легко й вiльно бiг. Не було нi хомута, нi голобель, нiхто його не смикав. Вiн качався у травi, плавав у рiчцi, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерiзала блискавка, i раптом Шептало побачив у водi себе — прекрасного бiлого коня. Це його засмутило: протягом усього життя в конюшнi вiн обманював себе, бо давно же був не бiлим, а бруднувато-сiрим, попелястим конем, ось чому Степан i насмiлився хльоскати його батогом. Шепталовi раптом захотiлося почути голос конюха. Хай вiн буває iнколи злим, але ж [при службi, та ще з такими кiньми, як у них, з ким не буває. Шептило побiг до конюшнi i, згадавши, що вiн досi бiлий, викачався в калюжi. Навiщо видiлятися? Нiкому й нiчого цим не доведеш. Краще прикинутися сiреньким та покiрненьким. Сьогоднiшнє перешумить, з конюхом вони порозумiються, недаремно ж бiлим коням дано розум.

Шептало пiдбiг до зачиненоï загорожi, встромив голову мiж жердин i задрiмав.

Леонід Глібов (1827 — 1893)

Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині в родині управителя маєтків магнатів Родзянків. Початкову освіту він здобув дома за до матері, а 1840р. вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською мовою «Стихотворения Леонида Глебова» (1847). До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті «Черниговские губернские ведомости».Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, а з 1858р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім’ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861р. письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок».

На сторінках цього тижневика часто з’являлися соціально гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів, матеріали. За зв’язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком у 1863р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд.

Два роки поет живе у Ніжині, а 1865р. повертається у Чернігів і деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867р. він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає книги «метелики», друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.

Помер Леонід Глібов 10 листопада 1893р. в Чернігові, де його й поховано.