Повість "вій" наймістичніший твір миколи гоголя( іть )

Три студенти київської бурси, дорогою додому заблукали і попросились переночувати у найпершому хуторі. Один з них, Хома Брут (студент-філософ), став жертвою відьми, у якої вони зупинились. Вона скочила на нього верхи і скакала полями. Хома спочатку злякався, але стомившись, сам скочив на відьму і почав бити її батогом. Настав ранок і відьма, втомившись, впала і перетворилася на красиву паночку!

Хома повернувся до Києва, але йому приходить наказ вирушити до багатого сотника, читати три дні молитви над красунею-донечкою , що от-от помре ( це донька сотника). Люди сотника замкнули Хому в церкві на ніч. Коли Хома почав читати, він побачив що мертва красуня - та сама відьма на якої він скакав! Через страх, він починає читати і побачив... що метва відкрила очі, потім сіла, потім почала ходити по церкві, шукаючи Хому ( бо він вбив її, коли скакав). Хома намалював навколо себе коло, тому мертва красуня не могла переступити коло і впіймати Хоиу. Наостанок, почав літати трунок (гроб). Потім пролунав спів півня і все затихло.

У ніч другу було теж саме, Хома накреслив магічне коло, ала потім з'явилися чудовиська і теж шукали його. Третя і остання ніч: все було теж саме, але чудовиська привели Вія - найголовнішого серед гномів. Унього були довгі вії. Для того, щоб Вій міг глянути, нечисті довелося піднімати йому повіки. Хома відчував, що не варто дивитися Вію в очі, однак не витримав і глянув. пролунав перший спів півня, другий, але чудовиська перетворилися на статуї. а Хома Брут помер від страху.

Объяснение:

Дорослі діти. Ми вже стоїмо на порозі самостійного життя. Скільки шляхів перед нами розстилається! Кожен із нас обере лише один, свій, і попрямує ним, поступово, але неминуче віддаляючись від свого дитинства. Як же хочеться кожному з нас швидше переступити цей поріг, відчути себе самостійним, дорослим, ні від кого незалежним. Як хочеться швидше розірвати цей зв'язок з усім дитячим, смішним. Скоріше б набути атрибутів дорослості. Життя закружляє нас у своєму шаленому танку. І не кожен зараз знає і розуміє, як захочеться нам, вже дорослим, солідним, повернутися хоча й подумки у теплі, сонячні дні дитинства, спогадами зігріти душу. Як говорив видатний художник Юрій Васнецов: "Я все ще живу тим, що запам'ятав і бачив у дитинстві".

Спогади дитинства, як сонячні зайчики, метушаться, горнуться, висвітлюють, ніби прожектором, дорогі серцю картини. Раннє дитинство... Велика кольорова коробка, а в ній — цілий іграшковий рай; заводна комаха-сонечко, жовтий ведмедик, яскраві кубики і велика лялька. Вікно відчинене, легенький подих вітру слабким парусом піднімає занавіску. Із сусідньої кімнати лунає ніжний матусин голос: "Донечко, снідати час!" Знову і знову повертається цей барвистий сон пам'яті. А під плином років раптом спалахне якась деталь, і знову відкриються чарівні горизонти дитинства.

А ось я серед квіткового різнобарв'я. Тепло, сонячно і ціле море квітів. Вони лоскочуть мені щічки, ніжно торкаються чола, допитливо заглядають у вічі: "Хто це? Можливо, маленький ельф? Новий житель нашої країни?" Прямо перед собою бачу незвичайну не схожу на інші квітку. Хочу торкнутися її, протягую руку, а вона здіймається в небо і розчиняється у небесній блакиті. Я і здивована, і збентежена водночас... Аж раптом дужі таткові руки вихоплюють мене, і я слідом за тією квіткою-метеликом злітаю в небо назустріч усміхненому татковому обличчю і сонцю.

Дивіться також

 

...Перший клас... Ми всі з квітами, з білими бантами, трохи налякані урочистістю, щасливі. Нас дуже багато біля школи, ми чекаємо... А з трибуни дорослі вітають нас, чи себе, один за одним, вони радісно посміхаються... І раптом стає якось нудно. Коли ж у клас? Що ж далі? І чомусь захотілося спати. Збереглося фото: я малесенька, у мене в руках букет — і я... солодко позіхаю, навіть очей не видно, лише досить-таки величезний відкритий ротик. Усі сміються, розглядаючи тут мене — першокласницю.

Спогади дитинства: барвисті, духмяні й теплі. Так хочеться зберегти у пам'яті все, не розгубивши жодної краплиночки, жодної деталі, подробиці. Як жаль, що я не художниця! Як прикро, що не маю малярського таланту! Це були б роботи казкові, як ілюстрації Ольги Кондакової, щирі, захопливі, як картини Євгенії Гапчинської. Біля цих картин завжди були б глядачі. Поринути у чарівний світ, просвітліти душею, доторкнутися до історій, знайомих кожному, прийти на побачення із добрим минулим, адже всі ми родом із дитинства.

Ні, недаремно Сосюру називають солов'єм України. Твори його запам'ятовують школярі усіх класів, тому завдяки простоті і схвильованості віршів діти починають любити поезію і літературу взагалі.

З віршами Сосюри закінчують університет і вступають вперше на власний життєвий шлях. Вірші Сосюри, покладені на музику, співають всюди...

Ліричний герой віршів Володимира Сосюри — це полум'яний патріот, людина з глибокими і сильними почуттями. Йому боліло все: не тільки горе людське, а й убита бурею пташка, зламана на дереві гілка, поникла від спеки стеблина...

В.Сосюра синівською любов'ю любить рідний край, свою Україну. Вірш "Любіть Україну" — це поетична сповідь, сповнена "щирості, душевної відвертості". Головним чином через змалювання пейзажних малюнків рідного краю автор натхненно висловлює свою велику любов до Батьківщини:

Між братніх народів, мов садом рясним,

Сіяє вона над віками.

Любіть Україну всім серцем своїм

І всіми своїми ділами.

Лаконічно, але художньо виразно змальовано образ цієї нової, створеної руками трудящих, України. Поет гордий тим, що живе й працює разом зі своїм народом:

Що сили дає твоїй пісні, поет,

У віру в прийдешнє залізну,

Що слово гострішим стає як багнет?

Любов до своєї Вітчизни.

Його поезія, довірлива, щира, безманірна, справді була співом душі — відкритої, людяної, дивовижно тонкої у своїх почуваннях. Поет ніжно і трепетно любив Україну, любив її солов'їну мову: