Цитатна характеристика наталки з книги таємниця козацької шаблі

Наталочка Руснак – маленька довірлива дівчинка, якій довелося багато чого пережити. Через випробування до дитини поступово приходить відчуття і розуміння національного. Кілька разів Наталочка зазирнула в минуле і саме тоді збагнула важливу річ: «Козаків перемогли. Але не покорили! Вони гинули, не піддавшись, не схилившись, лишаючи по собі невмирущу славу!» Національне треба відчути всім серцем, побачити на власні очі. Риси характеру: сміливість, довірливість, уміння дружити, патріотизм, розвинута фантазія, любов до пригод, наполегливіст.

Объяснение:

В основі сюжету поеми Т. Шевченка «Катерина» лежить історія трагічного життя української дівчини, яка повірила словам спокусника, російського офіцера, а потім залишилася наодинці зі своїм новонародженим сином. Поема має реальне підґрунтя, адже в газетах середини XIX століття часто повідомлялося про самогубство кріпачок, зведених офіцерами та солдатами, які після закінчення строку служби поверталися додому, а дівчат з дітьми залишали напризволяще. Поетові хтось зауважив, що навряд чи Катерину з малим дитям батьки вигнали б з рідного дому. Але Т. Шевченко дуже добре знав життя українських селян і сам був свідком того, як виганяли з домівки доньок, що народжували байстрюків.

Знаючи становище та звичаї українських селян того часу, дуже важко виправдовувати чи засуджувати вчинок Катерининих батьків, бо тільки в наш час громадянські шлюби і народження позашлюбних дітей стали не винятком, а нормою. А ось у ХІХ столітті спокутувати такій гріх не могли навіть власним життям. Люди переслідували не тільки матерів, а й їхніх дітей і навіть онуків.

Кожна людина має право пишатися своїми пращурами, знати своє коріння, брати життя батьків та дідів за приклад. На жаль, байстрюки не мали такого права, та й можливості у них такої не було. Не могли вони отримати і батьківську підтримку у житті. Окрім того, велике значення для кожної української родини у ті часи мало добре ім’я кожного члена сім’ї.

Тому й батьки Катерини не витримали суспільного осуду і стали майже чужими для своєї рідної доньки. Вони змалку вчили Катерину шанувати себе і були дуже пригнічені горем, якого ніяк не могли очікувати. Але Катерина щиро закохалася у офіцера «як знало серденько». Вона вірила кожному слову свого коханого, вірила обіцянкам ніколи її не забути і повернутися до неї.

Катерині дуже важко було змиритися зі зрадою, бо на її рідній землі слова «совість», «честь» і «гідність» з давніх-давен були священими не стільки для жінок, скільки для чоловіків. Вже тоді українські дівчата не сиділи вдома, не чекали сватів. Вони ходили на гулянки, вільно спілкувалися з хлопцями і самі шукали собі пару. Але якщо хлопець обіцяв дівчині одружитися, то він особисто відповідав за стосунки і їхні наслідки, його слову можна було вірити. При цьому брехливим і розбещеним чоловікам не було ніякої віри і «слава» про таких людей йшла попереду них.

На мій погляд, у ситуації, в якій опинилася Катерина, винні усі однаково: і сама героїня поеми, яка не подумала про батьків і про себе, і офіцер, який збезчестив Катерину, і батьки дівчини, які не змогли зберегти свою доньку, і оточуючі, які не проявили ні краплі співчуття. А через помилки цих людей усе життя доведеться страждати й поневірятися одній-єдиній, зовсім невинній людині — синові Катерини Івасю.

Зараз дуже важко давати об’єктивну оцінку вчинкам героїв поеми Т. Шевченка «Катерина», які жили майже два століття тому. Але гуманне ставлення до оточуючих було, є і повинно завжди залишатися актуальною і найважливішою цінністю. А тому у смерті Катерини я насамперед засуджую батьків героїні та її односельців і саме їх вважаю винними у смерті дівчини.

Цитатна характеристика климка • «климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій кириловій діжурці. тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину». • «жив… відколи осиротів». • «це була найбільша радість климка — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,— гарячої та запашної. про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”». • дядько кирило — климку: «ай, добра ж… у-у-у, такої не всяка й кухарка зварить…» • «він отак би й виріс серед уквітчалих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів… од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат». • «доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам». • «найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали… він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «ану, йдіть! ану, йдіть мені зараз! » • «…йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину…» • климко — наталі миколаївні: «не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми для вас із зульфатом удвох просимо,— переходьте жити до нас. ми вам будемо, маленьку глядітимемо…» • климко — зульфату: «що, в нас картоплі є трохи та сала? цього хоч би на два місяці хватило. а скоро зима. зараз, поки тепло, треба йти. харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…» • «климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а сам швидко пішов геть». • «а климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що стало йому на думку…» • «пустіть її! це моя сестра! сестра моя, чуєте? вона мені за маті» • «я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що скажете. чесне слово! — климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима». • «від переїзду вдарила довга автоматична черга. климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. він уп’явся пальцями в діж дурку на грудях, тихо ойкнув і впав» • тітка марина — климку: «де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний». • «я прийду до вас, тітонько марино. як тільки не стане голоду, так і приїду або прийду. а зараз треба мені назад, мене там ждуть…» • «німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди… климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі». • «климко йшов , бо вкрай зморився зі своєю ношею. мішок із сіллю та харчами він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. в дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги».