Можно образ тугара вовка ) заранее

1. Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя,- бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле одно пригiр’я Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну хату i оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами.

2. … бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, пiдсадкуватий, з грубими обрисами лиця i грубим, чорним волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведiв, яких їхав воювати.

3. Тугар був старий вояк i старий ловець,- вiн не знав, що то тривога.

4. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс i великої честi дослужився при князiвськiм дворi, важко було прилюдно вiддавати подяку за вирятування доньки мужиковi. Але нiщо було дiяти… Обов’язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв, що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виломатися.

5. – А так, ще питатися вашої громади! Менi князь дарував той лiс i тоту полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.

6. I Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував над тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищiсть …

7. – Я хотiв сказати,- поправився Максим,- хотiв сказати ще не так. Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душi своєї!

Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi гарячi, а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки назад з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив бiдного Максима вiд нiг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому зацiпило, губи дрожали.

– Смерде! – скрикнув вiн нараз, аж дооколичнi гори залунали тим проклятим окликом.- Що се за слова смiєш ти говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.

8. Максим бачив тепер, що його надiї розбитi, що боярин надто високо мiряє, надто гордо глядить на нього.

9. Хоч вихований при княжiм дворi i зiпсований гниллю та пiдлотою, вiн усе-таки був рицар, вояк, чоловiк i мусив вiдчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А притiм же вiн далеко не по щирiй совiстi виповiдав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалися проти тої властi, а тут вiн тiльки хотiв заслонити показом на княжу власть свої власнi забаги такої ж властi. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, нiж вiн сам того бажав. Вiн перший раз зi щирим подивом глянув на нього, але заразом i жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думцi, був близький i неминучий.

10. Я досi мовчав, але тепер менi велять говорити. Чесна громадо! Свiдоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике i страшне: вiн зра…

– Мовчав досi, то мовчи i далi! – ревнув боярин, блиснув топiр, i Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу.

Головні герої: Федько, Толя, Стьопка, Льонька, Спірка, Гаврик, Іван (батько Федька), Іваниха.

Сюжет: Федько був особливим хлопцем. Він постійно робив шкоду. Федько міг вибити з рогатки шибку, зруйнувати піщаний будинок, відбирати у когось повітряного змія, побитися з однолітками, тощо. «Спокій був його ворогом». Через це він мав репутацію розбишаки і халамидника. Незважаючи на це Федько був натурою щирою, чесною, благородною. «Федько брехати не любить… й товаришів видавати.»- за це його поважали однолітки і дорослі. Щовечора Федькові батько давав прочуханки за бешкет, але за те, що той чесно зізнавався у скоєному дарував копійку. Толя (син хазяїна, у якого винаймали житло батьки Федька) тендітний і слабкодухий хлопчик, хотів бути сміливим, сильним, авторитетним, як Федько. Батьки Федька забороняли йому з ним спілкуватися з Толею, бо він «не рівня», «не кумпанія» мужиченяті. Але Федько щоразу «спокушав» Толю своїми вчинками на нетипову для цього делікатного хлопчика поведінку. Навесні, під час криголаму на річці, Толик спровокував Федька перейти по крижинах з одного берега на інший. Федько побився об заклад з Толіком на ножик з костяною ручкою, а сам у разі невдачі пообіцяв віддати Толі чижика. Незважаючи на смертельну загрозу, Федько перебрався по крижинах з одного берега на інший, потім повернувся назад. Побачивши, який безстрашний Федько, як захоплюються його сміливістю люди, що стояли на березі, Толя непомітно від усіх стибнув на крижину. Але те, що з берега здавалось йому елементарним, іграшковим, насправді виявилось нездоланною перешкодою. Крига щомиті могла знищити Толю. Він злякався, розплакався, почав благати до На до йому прийшов Федько. Він ледь не загинув у крижаній воді рятуючи Толю. Дізнавшись про небезпечні забавки, батько Толі сильно розгнівався. Федько вши Толика, бере всю провину на себе. Ввечері батько Федька, незважаючи на сильний жар і кашель у хлопця, відшмагав його за скоєне. За три дні Федько помирає. На похорон Федька прийшли всі друзі, хлопці з сусідніх вулиць. А Толя визирав з вікна — йому було цікаво, як ховатимуть халамидника — і грався з чижиком, якого забрав у матері Федька, бо вважав, що він його виграв.

ответ:2.На початку п'єси ми бачимо Елізу звичайною дівчиною з бідних кварталів, яких у Лондоні — тисячі. Жалюгідна, замурзана, вона заробляє на життя тим, що продає квіти, причому спілкується з людьми такою жахливою мовою, що професор Хіггінс, почувши її, заявляє: "Жінка, яка видає такі жахливі звуки, взагалі не має права жити". Еліза, дізнавшись, що Хіггінс відомий професор-лінгвіст, приходить до нього додому з проханням, щоб він навчив її правильно говорити, бо з такою вимовою вона не може влаштуватися на роботу у квітковий магазин.

Професор Хіггінс на парі з полковником Пікерінгом береться за кілька місяців перетворити цю вуличну квіткарку на світську даму. Вартість експерименту береться оплатити Пікерінг. Еліза виявилася досить здібною ученицею: вона мала чудові лінгвістичні здібності, прекрасний слух, була старанною і уважною. І досить скоро опанувала не тільки правильну літературну вимову, а й познайомилася із великими надбаннями світової культури — літературою, музикою, живописом. Вона не тільки жадібно всмоктувала знання, які давав їй професор Хіггінс, манери світського обходження, які він їй прищеплював, а й займалася самовдосконаленням. Гарне навчання, відповідні умови дуже швидко зробили своє діло: Еліза на світському прийомі дійсно була визнана за герцогиню, зачарувавши всіх не тільки своєю красою, а й бездоганною літературною мовою та вишуканими манерами. Відбулися зміни не тільки у зовнішності дівчини, а й у її мові, душі, врешті докорінно змінилася її особистість. Із замурзаної та жалюгідної квіткарки Еліза перетворилася на освічену, культурну, інтелігентну людину з почуттям власної гідності, самоповаги. А в чомусь вона стала навіть вища за свого вчителя й наставника професора Хіггінс

Объяснение: