Написати 7 дієприслівників за розповіддю орися

Кожного літа я з батьками приїжджаю в гості до бабусі на Полтавщину в місто Зіньків. 

Одного разу, коли ми гуляли центральною вулицею міста, побачили під балконом на одному з будинків ластівчине гніздо. Невідомо, з яких причин, але раптом шматочок гнізда відвалився, а рештки гніздечка почали якось непевно коливатися, здавалося, що гніздечко ось-ось упаде на землю. А там же маленькі ластів'ята! Вражені побаченим, ми зупинилися. Поруч із нами стали зупинятися інші люди, вони теж дивилися на гніздечко ластівки. Усім хотілося якось до але ніхто не знав як. Аж тут з'явився чоловік з драбиною та якимись інструментами. Приставив драбину до стіни, добрався до гніздечка і, намагаючись не дуже сильно вдаряти молотком, прибив дощечку ніби майданчик під гніздечком. Ластів'ятка в гніздечку були врятовані. 

Ластівка довго кружляла над гніздом, не наважуючись підлетіли, але жалібний писк малят допоміг їй подолати страх і вона прилетіла до гнізда. 

Мені дуже подобається місто Зіньків, воно невелике й затишне, і під дахами та балконами багатьох будинків поселяються ластівки, які приносять щастя. Люди люблять і шанують ластівок. 

СОМКО

А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про

А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...»

 

Іванець Брюховецький

Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.

Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...

Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!