Мій улюблений герой з повісті джури козака швайки

"Джури козака Швайки" - це тільки перша частина приголомшливої трилогії Володимира Рутківського. Можна сказати, що цей твір - наш український Гаррі Поттер! І тільки відсутність реклами, невеликий тираж і українська мова, якою, на жаль, володіють не всі, не дозволили цій книзі повторити успіх знаменитого серіалу Джоан Роулінг. Тут є абсолютно все, що повинно бути у книзі для підлітків:  динамічно розвивається сюжет, не надто складний, не дуже простий;  трошки чарівництва; герої, на яких можна рівнятися; є чого повчитися.

Книга розповідає про ті часи, коли козаки вже були, а справжньої Січі ще не було, про той період української історії, коли наші предки зрозуміли, що дати відсіч татарам можливо  тільки спільними зусиллями.

Головні герої - два хлопчики, які знай собі пасли курей та корів, а потім опинилися в самому епіцентрі подій, там, де в дніпровських плавнях козаки билися з татарськими ордами. Які ж колоритні і потужні персонажі вийшли у Рутківського - і діти, і дорослі! Але моїм улюбленцем став Санько – дванадцятилітній хлопчик, майже мій ровесник. Санько – один син у матері. Мати його дуже любить. За характером він мрійливий, спокійний, розважливий. Він має незвичайні здібності - уміє подумки віддавати накази й прохання, навіювати думки. «…найбільше Санькові до вподоби блукати поміж небом та землею. Ось так: заплющиш очі, розслабишся, ніби поринаєш у сон - і ширяєш могутнім орлом у тому безмежжі, наслухаєш тишу, вдивляєшся у те, що миготить перед заплющеними очима. І, бува, часом таке побачиш, що аж душа у п’яти проситься. То промайне небом щось блискуче, схоже на велетенського птаха з непорушними сріблястими крильми, втікаючи від гемонського гуркоту, то привидяться чудернацькі будівлі, точнісінько такі, як ото поставити одну на одну десять хат. Погано лише те, що дідо не дозволяє йому довго блукати подумки. Бо, каже, так можна не втриматися і розповісти комусь, що з ним було чи ще буде».

 Він з своїм другом Грициком потрапляє у різні пригоди. Що б не трапилося з друзями, він виявляє самостійність, наполегливість, кмітливість, дорослість. Санько не вважає себе дитиною, він, хоч і малий, але вже може бути справжнім козаком і битися з татарами нарівні з своїми товаришами. Він вправно скаче на коні, може ходити в розвідку і залишається непоміченим.

Він дуже жалісливий до свого вчителя і старшого друга – діда Кудьми. Намагається врятувати діда від неминучої смерті, а коли той все ж помер, Санько тяжко переживає цю втрату.

Мені сподобалося в цій книжці все, усі пригоди. Один з них, дуже яскравий, епізод із страшною хижою дикою кішкою: «Санько напружено вдивлявся у сіру пляму, котра піднімалася вгору.«Не лізь, - подумки умовляв він її, як ото нещодавно курчат на своєму подвір’ї. - Ти ж сита. Навіщо тобі ще й ми? Ну, не лізь же далі, зупинися!»У відповідь почулося зле сичання. Два вогники блиснули у Саньків бік. Та він був ладен присягнутися чим завгодно, що сіра пляма завмерла!«Молодець, - подумки продовжував він говорити з дикою кішкою. - Йшла б ти собі до лісу, га? Ну, що тобі варто це зробити? Там же поживи скільки завгодно. Ну, йди тебе, йди геть!…»Він уявив, як дика кішка, зупинившись, почала роздумувати, що їй робити далі. Потім вона розвернулася і поволеньки стала спускатися по стовбуру…За мить під Сторожовим дубом почулося м’яке гупання.- Пішла! - зраділо видихнув Грицик». Хотілося б, щоб більше було таких людей, як Санько, у наш час. Україна могла б пишатися ними.

Объяснение:

Художні образи зображені як зорові та слухові відчуття ліричного героя, а не як безсторонній опис автора. Також письменник використовує незвичайні метафори для опису того, що бачить і думає антигерой-чекіст, порівнюючи польських можновладців, колишніх власників замку, в якому засідає чекістський трибунал, із його колегами-революціонерам; форма оксюморону виражається тут в ідейній боротьбі буржуазії та пролетаріату. Описи сучасного перекликаються із минулим, майбутнє з минулим; що більш, героєві постійно здається, що все довколишнє – лише галюцинація, дивне марево. Проте головний акцент зроблено на деталізації образів, спрямованих до відчуттів читача, як-то звук канонад, гомону жителів, шуму бурі та ін. Таким чином, із упевненістю можна стверджувати, що це яскравий зразок експресіоністичної новели, так як автор зосереджується на особистих відчуттях, роздумах та переживаннях, надаючи їм реальності. На моє переконання, можна сміливо стверджувати, що Микола Хвильовий у своїй творчості споріднений із творчістю відомого німецькомовного письменника Франца Кафки. Обидва акцентували на абсурдності зовнішнього світу, умовності соціальних законів та їхній антигуманності. І так само, доля обидвох зіграла сильну роль у їхній творчості. Отже, українська літературна традиція багата також і на митців у жанрі експресіоністичних повістей та новел, що найяскравіше виразилось у генієві Миколи Хвильового. Незважаючи на суперечливість радянської дійсності двадцятих років, Хвильовий зумів залишитися вірним своїм ідеалам і збагатити світ прекрасними витворами мистецтва, закликаючи повернутися до гуманістичних начал і поважати одне одного.

Детальніше: http://tekstover.in.ua/489/

Роман В. Підмогильного "Місто" з часу його виходу в світ й до сьогодення сприймався неоднозначно. Ключем до прочитання твору є епіграфи. Перший, взятий із талмуду, стверджує: "Шість прикмет має людина: трьома вона подібна на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п'є; як тварина вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє", Другий епіграф — з роману А. Франса "Таїс": "Як можна бути вільним,... коли маєш тіло?"

В. Підмогильний — тонкий психолог, тому він намагається створити образ людини, в душі якої відбувається безперервна боротьба між добрим і злим началами, між духовним і тваринним, щоб простежити, хто ж буде переможцем. В. Підмогильний показує історію розвитку людини, що потрапила з одного життєвого середовища в інше (із провінції до столиці):

Автор прагнув зрозуміти, хто є людина і яке місце їй відведене у цьому житті, для чого вона живе і як повинна жити. В. Підмогильний намагався поставити людину перед самою собою, змушував її зазирнути у власну душу, адже лише через пізнання людини можна дати відповідь на одвічне питання: у чому сенс життя?

Кожен герой роману — неоднозначна, нестандартна особистість. Для одних персонажів світ постає позбавленим сенсу, своєрідним абсурдним середовищем (Зоська, Максим). Для Бориса Задорожного, інструктора клубної роботи, сенс життя — у матеріальному задоволенні своїх потреб. Інші персонажі все життя прагнуть усвідомити творчі можливості свого "Я", адже самореалізація — головна мета їхнього життя. Кожен герой по-своєму реагує на складні життєві ситуації. Ате страх перед майбутнім, відчуття непотрібності, самоти притаманні майже всім героям роману.

Найцікавішим у романі "Місто" є образ головного героя Степана Радченка. Читаючи твір, весь час задаєш собі питання: хто ця людина? "Завойовник" міста чи його "жертва"? З одного боку, ми захоплюємося блискучим кар'єрним ростом Степана, але з іншого — нас обурює його жорстокість у ставленні до жінок. Щоправда, герой час від часу каїться перед самим собою за свої гріхи. Аче чи можна йти до щастя по головах та трупах інших людей? І хоча роман закінчується тим, що Степан переможно дивиться на завойоване ним місто із вікна своєї фешенебельної квартири, але читач розуміє, що це ще не кінець. Місто "зтерло" героя, згубило в його душі одвічні людські чесноти. А хіба можуть лише матеріальні блага та кар'єра зробити людину щасливою? Звичайно, ні. У серці головного героя немає місця коханню, співчуттю, милосердю, а тому він — глибоко нещасна людина. Так, він розкрив своє творче я, досяг матеріальних благ, але сенсу життя так і не зрозумів...

Объяснение: