Актуальність проблем мартина боруля

имемемем

Объяснение:

ме нмниигиг г

Нещодавно на уроці української літератури ми познайомилися з повістю- казкою Юрія Винничука „Місце для дракона“. Я люблю читати твори такого жанру, бо в них на прикладі вигаданих ситуацій письменник пропонує читачам розбиратися в стосунках людей, учитися відрізняти погане від хорошого, оцінювати вчинки персонажів. Сюжети таких творів найчастіше розвиваються в двох вимірах — реальному і фантастичному. Повість-казка створює вигадані світи, але при цьому дає нам можливість знайомитися з реальним світом, його правилами та особливостями, звертає нашу увагу на актуальні проблеми сьогодення.

Незважаючи на те, що персонажі із казки Ю. Винничука — представники Середньовіччя, проте їхні долі, життєві ситуації, думки та вчинки такі ж, як і в сучасних людей. Головний герой твору — дракон Грицько. Зазвичай зі словом „дракон“ у нас виникають асоціації „страшний“, „триголовий“, „кровожерливий“, „убивця“, чого аж ніяк не можна сказати про Григорія. Він добрий, ввічливий, чуйний, товариський, розсудливий, мрійник та романтик. Грицько не знищує людей, а їсть траву, читає книжки (зокрема Біблію!) й навіть пише вірші. Своє полум’я він спрямовує вгору, щоб не нищити рослини та комах, а навколо його печери ростуть клумби з квітами.

„Драконячі закони“, на жаль, панують саме в князівстві Люботин, де, власне, й відбувається дія твору. За традицією, лицар повинен знищити дракона, тому князь скликає воїнів звідусіль, аби вони, зібравшись докупи, убили хижака. Найсміливіший же стане чоловіком прекрасної князівни Настуні. Побачивши, що дракон не має наміру битися, бо не хоче завдати комусь шкоди, підступний князь вигадує інший іб досягти мети: він вирішує потоваришувати із драконом і змусити його чинити так, як цього хоче володар. Його наміри здійснюються. Грицько вважає князя своїм другом, заради якого він здатен на самопожертву. Дракон погоджується битися з лицарями й загинути від зброї воїна Лавріна, аби догодити князеві та „урятувати“ майбутнє Люботина — своєї батьківщини.

Наставник і вчитель дракона, старий пустельник казав: „Життя володаря не варте й одного рядка поета“. Але Грицько не зважає на ці слова й жертвує собою заради, як йому здавалося, друга — князя, заради князівни Настуні, у яку встиг закохатися.

Але вбивство дракона не приносить миру та спокою в князівство, а лише пробуджує лихі інстинкти... Це, врешті, розуміє й сам володар.

Читаючи повість, ми розуміємо, що проблеми, які порушив автор, є гостро актуальними в наш час. Адже „драконячі закони“, на жаль, панують і в сьогоденні. Добрі, чесні, відверті, порядні люди часто потерпають від підступних „володарів життя“. У сучасному важко виживати романтикам-поетам, яких долають зухвалі прагматики. А нових „князів“ мало цікавлять митці, для них важливими є передусім влада та особистий престиж.

Отже, повість-казка Юрія Винничука змушує нас замислилися над тим, а чи повинно так бути насправді? Чи правильним є те, що „поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні“? Відповідь на це питання, на мою думку, є очевидною.

Объяснение:

Про Великого Кобзаря, здавалось би, чимало написано, багато відомо з його життя, однак, напевно, ніколи не вичерпається цікавість до нього, його творів. Чому ми стільки років ставимось до Т. Г. Шевченка з такою шаною, любов'ю, чому і сьогодні через століття читаємо, вивчаємо його твори? Певно, секрет у тому, що він – геніальний поет, посланий на нашу землю самою долею.

Відомо, що кожне покоління вносить в історію нашого життя свої ідеї, своє слово. І тільки Тарасове невмируще слово пройшло віки і теж близьке й зрозуміле сьогодні. З роками перечитуємо "Кобзаря" і завжди по-новому сприймаємо, знаходимо відповіді на свої запитання. Шкода, що сьогодні ніде купити такої цінної книги, котра спонукає нас бути мудрими і добрішими.

В багатьох сім'ях, старшого покоління в домашніх бібліотеках є твори Т. Шевченка, особливо "Кобзарі", а молодь їх не має.

Якось зустріла жінку, котра онуку хотіла подарувати Шевченкового "Кобзаря" і не змогла, бо не знайшла книги в книжкових магазинах.

Чому ж такі дорогі твори безсмертного Шевченка? Чому вони такі близькі?

Може, тому, що так зворушливо Кобзар відтворив красу рідного краю і передав нам найкращі її описи. Бо тільки в його творах — неповторна природа України, тільки Шевченко нас переконав, що у цілім світі немає такої України, немає другого Дніпра, ніхто не зворушив так глибоко рідним "садком вишневим коло хати з хрущами, що поміж вишнями гудуть", ніхто так не передав красу рідної, української ночі, коли небо – чорне море, серед якого Місяць – срібний човник виринає, то потопає, а ген далеко за хмарами, сам Бог заслуховує всього, що серед нашого степу могила з вітром говорила.

Уміло передав Шевченко спів рідної землі у прекрасній формі колядок, щедрівок! А Шевченкові пісні – їх пам'ятають віками. Для багатьох ці пісні стали народними. І неперевершена сила – "Реве та стогне Дніпр широкий". Її слухають стоячи і не без хвилювання.

Нещодавно прочитала спогади учасника битви за Дніпро, який згадує далекі тривожні літа.

"В роки Великої Вітчизняної війни музей Т. Г. Шевченка на Чернечій горі перетворили в концтабір. Хотіли знищити пам'ятник Великому Кобзарю, замінували навіть. Але фашисти вирішили скористатись тим, що радянські війська у народні святині не стріляють, тож окопали на Чернечій горі важкі гармати і били по наших переправах. Воїни, справді, по Тарасовій горі вогонь не відкривали. Ми форсували Дніпро, обійшовши ворога з флангів».