Чому шевченкове слово борітеся по боремо залишаєттся актуальним для україни ? на завтра

відповідь:

у ці березневі шевченківські дні, вшановуючи великого кобзаря, ми щоразу пов’язуємо його образ із боротьбою нашого народу за волю і незалежність рідної україни.

пояснення:

1)тарас шевченко перший бере на себе важкий хрест страждань україни, в першу чергу терпінь свого народу, бо він до нього посланий. добро, правда, справедливість – це добро спільне для всіх; кривда, неправда, злоба – це глибокі рани цілого людства. коли він каже: „поборюсь! за мене бог! ”, то він бореться за ідеали українського народу, але й також за ідеали людства. одначе його слів і його прикладу замало. він сам не встоїть проти ворогів. вони його заклюють. тому він просить усіх, щоб стали за євангелія правди! він сам своїм прикладом приготовляє когорти борців. він свідомий цього, що не солодкавим спокоєм, покорою, проханням, переговорами, а чинами й тяжкою боротьбою треба боротися з ворогом. і тому він кличе нас:

„борітеся – поборете!

вам бог є!

за вас правда, за вас слава

і воля святая! ”

2) під час революції гідності теж постало шевченкове слово.

«борітеся — поборете! вам бог є! » — лунало над майданом.

ответ:

ололо я водій енело

объяснение:

мій улюблений урок — світова література. що мені особливо подобається, це те, що він ніби переносить нас в інший час і іншу культуру. перед нами виникають фігури письменників і поетів минулих століть, на сторінках їхніх творів ми бачимо життя і характери людей, які жили колись до нас, яки є представниками інших народів і часів. саме в літературних творах вигадані герої постають перед нами як живі, наповнені своїми думками, почуттями. разом з ними ми переживаємо захоплюючі, а часто і трагічні події, немов стаючи частиною історії.

мені подобається, коли на уроці світової літератури ми дізнаємося про життя самого письменника або поета, про ті події, які підштовхнули його до написання твору. крім цього, мені подобається читання за ролями і складання характеристик героїв. я люблю заучувати красиві вірші про природу або про людей. вірші ніби мені ті почуття, які відчували поети, коли створювали їх.

уроки світової літератури не тільки пізнавальні, вони розвивають вміння правильно і красиво говорити, співпереживати героям, а також відкривають перед нами дивовижний світ подій, в яких ми б інакше не побували, і людей, яких би по-іншому і не зустріли.

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза