чи використовують сучасні письменники жанр послання?

Чому природу треба берегти ? Напевно , кожний з нас задумувася над цим питанням хоч раз у житті .Природа - це вічне джерело натхнення . Скільки прекрасних поетичних рядків ми можемо про неї почути , скільки про неї складено пісень . Природа - це також джерело нашого матеріального добробуту , тож потрібно її берегти . Людина має бути дбайливим господарем у храмі  матінки Природи ,а не жадібний і байдужим споживачем . Ми всі - діти природи , її часточка . Бережімо нашу природу , не завдаваймо їй кривди та болю . Пам*ятаймо , що за нами йдуть майбутні покоління . Якою ми залишимо їм рідну землю , сьогодні залежить від нас самих ! 

Із кінця XIX століття провідне місце в літературі посідає тема еміграції українців до Америки. Нестатки, неможливість заробити на прожиття гнали робітників, селян, інтелігенцію в далекий край.

У родині Василя Стефаника теж постало питання про еміграцію найстаршого сина Семена. Письменник у цій справі звернувся за порадою до свого товариша Мирослава Урчана, і той з Канади відповів, що закордонне благополуччя показне: у країні економічна криза, сила-силенна безробітних, робітники перебувають у великій нужді. Та найгірше живеться інтелігенції — людям совісливим і порядним. Поїздку відклали, але думки про причини еміграції не покидали Стефаника, адже він був свідком масового від'їзду українців за кордон.

У новелі «Камінний хрест» Стефаник одразу знайомить читача з уже літнім, зігнутим тяжкою роботою селянином-бідняком Іваном Дідухом, якого по-вуличному прозивали Переламаним. Від батьків у спадок йому дістався клапоть землі на високому горбі, з якого весняні зливи змивали родючий ґрунт.

Дідух мав одного коня і візок. «Коня запрягав у підруку, сам себе, у борону...», і на обох від страшної напруги жили виступали, як ланцюги із синьої сталі. Коли кінь був не в змозі підніматися на той горб, Іван сам мішками носив гній на гору. Щоб тільки мати шматок чорного хліба, селянин не просто надривається, а мордується на тяжкій роботі.

Сини і жінка умовили Івана Дідуха продати своє убоге господарство і виїхати до Канади. Селянин перестав бути хоч і убогим, але господарем, і він кам'янів від горя, прощаючись з добрими сусідами, хатою, піщаним горбом. На той горб він собі «хресток камінний поклав», як покійникові на могилу. Іван розуміє, що полишає рідну землю назавжди, і щоб залишити по собі на Батьківщині хоч якусь згадку, ставить камінний хрест на горбі, у якому похована його сила, молодість, сподівання на краще життя. Під цим хрестом селянин ховав своє серце, свою душу.

У багатьох західноукраїнських селах залишилися такі хрести. Вони й досі бовваніють на узвишшях, і негода, дощі, вітри не в змозі знищити ці трагічні символи людського горя і недолі.