6. про який пам’ятник ідеться в творі горація «до мельпомени»: а) про пам’ятник музі трагедії мельпомені; б) про пам’ятник октавіану августу; в) про пам’ятник риму як велич з боку римлян; г) про творчу спадщину і безсмертну славу самого поета.

Г

Объяснение:

В оді «До Мельпомени» поет упевнений, що є пам’ятники, яким не загрожують ні дощі, ні буревії. Вони — у пам’яті людей, адже йдеться про найкращих, найзнаменитіших діячів в історії людства. Вони — у поетичних рядках, що переживуть віки, бо написав їх талановитий поет.

потом можете на мой вопрос ответить

Ой ти, перше кохання!..

Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись за день, Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору і неуважно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:

— Ти його з ходу клацнеш!..

— А якщо він мене?..— Вітька задумується.

— Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду,— зітхає в темряві секундант.— Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз — не минувати.— Секундант зневажливо спльовує і по-філософському закінчує: — Всі ми колись помремо!..

— Фе-е-дько-о-о! — зненацька лунає на вулиці.— Де ти, бісів сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!

— Мені пора,— зводиться Федько, підтягуючи штани.— На жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.

— Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.

— Так належить,— розводить Котигорошко руками.— Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити по хаті і думати про даму свого серця.

— Фе-е-дько-о-о! — рознеслося знову по вулиці. — Та вже каша захолонула!..

— Іду-у-у! — кричить Федько і на ходу тисне Вітьці руку.— До ранку! Нікому ні слова!..

Вітька, залишившись сам, зітхає... Може, це остання його ніч? Може, завтра лежатиме він біля ставка з простреленими грудьми і над ним у жалобі схилятимуться три плакучі верби?.. Ех, ліпше не думати таке проти ночі... Та все ж він стає у позу і з пафосом,— а це значить, що на все горло,— декламує, дивлячись на зорі:

Життя – дивна річ. Хтось в ньому бідний, а хтось – багатий. Багато хто вважає гроші найбільшою цінністю. Але чи так це?
В наш час матеріальні цінності перевищили духовні, затьмарили їх. В погоні за скарбом ми втрачаємо щастя, а життя наше набуває сенсу машини для друкування грошей. Яскравий приклад цього є в творі Карпенка – Карого під назвою "Сто тисяч". Або у творі "Скарб" про Павлуся, який ніколи нічого не робив. У багатства є одна проблема – залежність від нього. Бідний що став багатим виживе якщо загубить весь капітал, а ось багатому доведеться потрудитись. А ще люди з достатком не завжди щасливі. А без щастя наше життя стає неповноцінним, перетворюється на ілюзію.
З вище наведених мною фактів можна зробити висновок, що багатство – не є необхідністю, і краще бути бідним та щасливим, ніж багатим, але нещасним.