Твір на тему : чому я б рекомендувала твір а. чайковського "за сестрою " для прочитання? ​ !

Не совсем то, но вроде так

Объяснение:

 На мою думку, повість Андрія Чайковського «За сестрою» є актуальною сьогодні. Звичайно, було б краще, щоб такий твір був тільки історичним  нагадуванням про важке минуле нашого народу, оспівуванням мужності козаків та їх нащадків. На жаль, можна побачити багато спільного між подіями повісті та сьогодення.    

  У минулому  народ на наших землях сильно потерпав від підступного зовнішнього ворога, який загарбував чужі території. Сьогодні усталений поділ міжнародного співіснування теж порушила сусідня держава, звичайно, такими діями ставши зовнішнім  ворогом.

   Своїми набігами татари вбивали людей, палили хати, спустошували землю, захоплювали полонених. Така ж спустошена земля нашого краю там, де тепер іде війна, а її жителі введені в оману та приречені на страждання. Харциз Карим продав Павлуся татарам, а тамтешні нові харцизяки, незважаючи на простих людей, теж думають тільки про своє збагачення. Безіменні могили, полонені – це трагічні будні зони воєнних дій на сході нашої держави.

   Козаки захищали від загарбників рідні землі. Україна теж, поступившись ядерною зброєю, під гарантії важних держав мала свій визначений кордон. Чи можна прирівняти до козаків тих, хто шматує свою землю, закликаючи чужу країну? Звичайно, ні. Відповідь очевидна: воїни, добровольці, волонтери кують невмирущу славу про новітніх героїв в історії України.  

  Захоплює своєю відвагою Павлусь, готовий на все, заради люблячої сестри Ганнусі. Сучасні герої теж проявляють приклади самовідданого героїзму заради єдиної України. Ними маємо по праву гордитися.  

Я хотіла б звернути вашу увагу на те, що кожна людина вже від народження тісно пов’язана з природою. Тому бережімо її.

Спробую переконати чому природу треба берегти. По-перше, бережливе ставлення до природи, віддячується нам здоров’ям. Тоді усі могли би бути здоровими. По – друге, дуже корисно влітку покупатись у прохолодній прозорій річці. Вода та сонце нехай гартує наш організм. По – третє, кожне зрубане дерево не поповнить наше повітря киснем, не прихистить влітку від пекучого сонячного проміння, тому не можна бездумно рубати ліси. Нехай посадить кожен хоча б одне деревце. По – четверте, краса природи милує наш погляд, заспокоює. Нехай панує краса і спокій. По – п’яте, чисте довкілля – це гармонія у природі, чудовий спів птахів, багатий урожай. Ще багато можна було б сказати про довкілля, часткою котрого ми є самі.

Ось чому бережімо природу.

Объяснение:

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші.

Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди.

Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві.

“Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.

Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа.

Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор.

Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце ...