Власне віраження від творів о. кобилянської "меланхолійний вальс " і "фантазія. експромт"

ответ:

объяснение:

ольга кобилянська належить до тих митців, хто своєю творчістю увійшов в скарбницю української літератури назавжди. письменниця недаремно займає місце одного з перших українських авторів-модерністів, художні здобутки якого засвідчили європейський рівень української літератури кінця xix - початку xx ст. саме михайло старицький назвав ольгу кобилянську «пишною трояндою в саду української літератури», яка прикрасила українську літературу своїми неперевершеними творам.

доля її була незвичайна. не маючи змоги здобути офіційну освіту, вона осягла самотужки багатства світової культури, щоб служити словом своєму народові, і піднялася до вершин дум і сподівань народних.

«я любила народ і люблю його до сьогоднішньої хвилі, і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу участь природи…гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність! де є народ там і культура, й сила буде…»,- писала ольга кобилянська.

яв ви вже могли здогадатися сьогодні на уроці ми будемо говорити про життєвий шлях ольги кобилянської, та «побуваємо» у літературно-меморіальному музеї ольги кобилянської.

1.Одруження Анастасії. 2.Взяття її в полон. 3.Гарем султана. 4.Обрана в улюблениці султала та нове ім'я-Хюрем. 5.Суперечка між найпершою улюбленицею Сулеймана. 6.Образи Хюрем на візира. 7.Одруження сестри великого імператора. 8.Життя та багатодітність Хюрем дитина Ібрагіма. 9.Смерть паши та Хатідже 10.Викрадення султани. 11.Битва за майбутній престол синів султана. 12.Одруження дочки султани Міхрімах. 13.Суперечки за улюблениць синів Сулеймана Прекрасного. 14.Нова улюблениця імператора. 15.Смерть Хюрем. 16.Султана Міхрімах та її гарем. 17.смерть Імператора. 18.Обрання султаном Селіма.

Коли мій син приносить зі школи незадовільну оцінку, дружина трагедійно запитує в нього, що він там знову накоїв.Син видушує із себе, що вони з хлопцями каталися один на одному й наскочили на вчительку, а та злякалася й побігла.Мені цікаво, як швидко побігла вчителька, але я гашу свою цікавість і суворо кажу, що так робити не можна.Бабуся говорить онукові, що його батько ніколи так не робив, приносив додому тільки відмінні оцінки. Я відчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею і мамою з небес, пурхає над моєю головою. А між іншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звідти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. І найбільше блакитного пір’я було б у моїх жменях.У дядька Матвія був найвищий пліт (огорожа), найзліший собака і найсмачніші яблука.Я нізащо б не поліз у садок, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем — Чровжова, у котру були закохані всі хлопці, серед них і я. Оля раптом заявила, що хоче яблук, і я, віддавши другові книжні й картуз, поліз через паркан. Нарвав повну пазуху яблук, хотів злазити з дерева, а там мовчки чекає на мене чорний і злющий Полкан. Я необдумано кинув у нього яблуко, він люто загавкав, і прибіг Дядько Матвій. Усі однокласники розбіглися, а я заліз на найвищу гілку й разом з нею звалився на Полкана. Дядько Матвій досхочу почастував мене кропивою, і я цілий день "вимокав" у ставку. Я довго сердився на зрадницю Олю, яка з байдужим поглядом пішла тоді від садка. Оля ж не могла втратити одного із своїх вірних васалів, тому стала закидати ласкавенький гачечок прихильності то зодного, то з іншого боку.Вона подружилася з Сонькою з нашої компанії, і я туди не міг поткнутися, відчував себе самотнім і нещасним.А тут ще захопився "Тарасом Бульбою" М. Гоголя. Читав навіть на уроці, за що учитель математики Павло Степанович поставив мені "незадовільно".Я уявив себе запорожцем на баскому коні, зі зброєю. Як я приїжджаю до школи, всі вчителі переді мною навшпиньки, а учні дивляться із заздрістю. Оля просить її простити, а я, байдужий і гордий, не вибачаю і їду.Разом зі мною вчився син лісника Василь Кологойда. У них удома було багато звірів — лисиця, вовченя, заєць, їжак і вуж Микитка, який відгукувався на своє ім’я. Якось Василь приніс вужа у пазусі, вчителька поцікавилася, що там у нього. Хлопець сказав: "Микитка", — а той і визирнув.Ніколи ми не думали, що жінки можуть так верещати. А то ще Василь брав до рота жабенят і лякав цим дівчат. Мій друг Ванько спитав, чи зможу так. Я хвалькувато сказав, що раз плюнути. Наступного дня Ванько всім похвалився, що я теж можу брати до рота жаб.Довелося мені тренуватися на пуголовках, хоч і противно було. Наступного дня ми вишикувалися біля шкільних воріт, очікуючи дівчат, щоб показати їм наше вміння. Ось і Оля. Я беру до рота жабеня. Раптом підходить завуч, вітається до всіх, а я тільки очі вирячую. Питає, чому не відповідаю. Язик мій не витримує, розпрямляється, і я ковтаю жабеня. На кілька днів стаю героєм усієї школи. А ночами інколи прокидаюся й прислухаюся: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?