Твір есе на тему, , що робить мене щасливим"

Чим довше живу та більше взнаю, тим більш суперечливим постає світ переді мною. З одного боку, в ньому є чимало доброго. Є батьки, які люблять мене та піклуються про мене. В нас є затишний будинок, де можна сховатися від холодів та негоди. Ще в мене є друзі, з якими мені цікаво проводити час, які допомагають, коли мені це потрібно. Крім того, мене оточує багата та природа, що дарує усе необхідне для життя, до того ж радує очі своєю красою. Є безліч цікавих речей у світі, що роблять його по-справжньому чудовим.

А з іншого боку, в нашому світі є багато болю – хвороби, нещасні випадки, злочини, війни, знищення природи, людська ненависть, зрада, підлість, жадібність, заздрість. Хоч вони не трапляються з кожним з нас щосекунди, проте ми часто чуємо про них від інших, взнаємо з телебачення та інтернету. І це, безумовно, лякає. Не лише через те, що починаєш усвідомлювати, що в житті може трапитися будь-що, в тому числі й погане, а й тому, що, мабуть, чужого болю не буває. Хіба можна спокійно дивитися на горе того, хто втратив близьку людину? Хіба нам байдуже, коли хтось плаче, бо його образили, зрадили? І як цьому зарадити?

Нажаль, часто я помічаю, що люди стають байдужими до нещасть інших. Усі ми надто заклопотані, виснажені, не маємо часу, сил, грошей. Ми перестаємо співчувати людині, в якої неприємності чи горе. Ми кажемо «сам винен» або «треба було думати раніше». Ми з полегшенням зітхаємо, що неприємності оминули нас самих. Нас привчають до того, що кожен сам за себе і всього має досягати своїми силами. Проте, сили кожного – не невичерпні, часом саме їх раптовий кінець спричиняє хвороби, нервові зриви, крах планів та втрату близьких. Саме тому, що ми всі – люди, ми маємо спробувати бути добрішими один до одного.

Крізь усю багатовікову історію людства, де одні люди використовували інших, саме доброта звичайних людей допомагала йому виживати. Добрі жінки не переставали турбуватися про дітей – і своїх, і чужих, покинутих, чоловіки – підтримувати їх та допомагати один одному, друзі – ділитися хлібом та дахом над головою, лікарі – рятувати хворих, сміливі – переховувати невинних втікачів. Без них – добрих людей – навряд чи наша цивілізація зайшла б так далеко.

Добро – це бачити в людині насамперед людину, а не чужака, ворога, конкурента, інструмент досягнення цілі. Це зробити для іншого те, що складно для нього, але зовсім легко для тебе. Добро – це людяність, взаємодо це особливе ставлення одне до одного та до всього живого на планеті. Саме добро, а не нові технології та багато грошей, рятує світ та людство від фізичного та духовного знищення

Андрій Малишко увійшов в українську літературу як самобутній поет-лірик і пісняр. Глибоко полонила майбутнього поета краса народних пісень, почутих від матері: "Вечорами, сидячи біля прядки, вона співала тихо і протяжно, і ці пісні врізалися мені в пам'ять на все життя. Знала вона їх багато і співала з великим почуттям..." — писав А. Малишко. Хоч поет і не мав спеціальної освіти, але, будучи музично обдарованою людиною, він тонко відчував звукові відтінки навколишнього життя і майстерно передавав їх словесними образами. Поезія Андрія Малишка полонить душу слухача тим, що вона близька до музики. І не дивно, що багато пісень ("Колгоспний вальс", "Київський вальс", "Білі каштани", "Пісня про рушник", "Ми підем, де трави похилі" та інші), написаних на слова поета, увійшло в золотий фонд народної музики. Мабуть, душу кожного з нас полонить "Пісня про рушник". Цей твір, покладений на музику П. Майбородою, увійшов у побут українського народу, став відомий за межами нашої Вітчизни. У ньому кожне слово, кожний образ, як музика, промовляє про сплав прекрасних почуттів, про святу синівську любов. Ось чому поезія А. Малишка так органічно зливається з музикою композитора П. Майбороди. Автор вводить у вірш поетичні образи матері і сина. Син у далекій дорозі, у розлуці з ненькою, але перед ним лежить її ніжний і скромний подарунок — вишитий рушник. Дивлячись на нього, син ніби згадує своє село, дитинство, матір, усе близьке і рідне його серцю. Вірш збуджує наші емоції, закликає людей не збідніти душею, не розгубити у своєму житті почуття любові до рідного краю, до тих місць, де ти народився і виріс "в тихім шелесті трав, в щебетанні дібров", до всього того, що було у житті таке "знайоме до болю".

Під час Великої Вітчизняної війни незмінним успіхом користувалися пісні Андрія Малишка на партизанську тематику: "Засвистали партизани", "Як збиралися хлопці до загону", "Що за вітер з-за гори", "Ми не маєм поля й хати" та інші. Поет глибоко відчував "подих віку" і відтворюючи його в поезії, використовує музичні засоби.

Ні, то у фарбі, в душевнім тоні

і струни, й птиці нові курличуть, —

говорить він у вірші "Не ганьте друзі, за непривітність" про особливості своєї творчої палітри.

Як і всі бійці, поет палко мріяв про перемогу над ворогом. Він не уявляв жодного дня без пісні, яку так любить народ. Про щасливе майбутнє А. Малишко говорить словами відомої української пісні "Закувала та сива зозуля...", яку співають бійці:

І в пісні зозуля кувала

Про щастя майбутнє солдату.

З палкою любов'ю говорить А. Малишко і про відважних прикордонників, які "просяться в пісню" ("Бажання"), про дівчину-шофера, що також заслуговує бути в пісні ("Не буду починати"); про хліборобів, невтомна праця яких супроводиться піснею:

І стелиться пісня юнача

Отам, де пройшли орачі

Таким чином, найвища нагорода для будь-якого письменника, коли його вірші ідуть в люди і повертаються народною піснею. Так сталося з багатьма поезіями А. Малишка. З його творами працювало близько 80 композиторів, а "Пісня про рушник", "Стежина", "Учителька" відомі й цілому світі і викликають найщиріші почуття до матері, рідного дому, до людей, які навчили усьому доброму в житті. Пісні А. Малишка ввібрали в себе найніжніші почуття. Вони то крають серце невимовним болем, то сміються і кличуть до танців, служать зразком органічної єдності змісту і форми, слів і музики, містять в собі великий заряд духовності.