До бориславського циклу належать твори

Автор невідомий

Назва «Чи не той то хміль»:

Жанр: історична пісня.

Рік написання/видання приблизно 1649

Літературний рід: ліро-епочний твір

Тема оспівування мужності, героїзму, винахідливості Б. Хмельницького — видатного українського гетьмана, його прагнення здобути волю і щастя народу в боротьбі з ляхами.

Ідея уславлення гетьмана як захисника народних інтересів.

Основна думка: народ шанує і поважає своїх захисників і тому прославляє їх у піснях.

Композиція Експозиція: розповідь про Б. Хмельницького, порівняння його з хмелем. Зав’язка: застереження гетьману — перед битвою з ляхами не пити Золотої Води. Кульмінація: перемога над ворогом. Розв’язка: «Утікали вражі ляхи…».

Художні засоби Метафори: «Хміль в’ється, грає, кисне», «становили хати». Епітети: «Золота Вода», «хороша врода». Гіпербола: «Гей, поїхав Хмельницький К Золотому Броду,— Гей, не один лях лежить Головою у воду». Повтори: «Чи не той то хміль?», «Ой, той то Хмельницький», «…вражі ляхи». Риторичні запитання: «Що коло тичини в’ється?», «Що по ниві грає?», «Що у пиві кисне?». Гетьмана Богдана Хмельницького показано сміливим воїном, розумним стратегом, полководцем який у боротьбі спирається на широкі народні маси що підтримують його На другому плані в пісні – поляки-загарбники які змальовані в зневажливо-сатиричному дусі. Історичною основою пісні «Чи не той то хміль» стала перша перемога козацького війська під проводом Богдана Хмельницького у Визвольній війні 1648—1654 рр. битва під Жовтими Водами. Проти війська Речі Посполитої виступили козацькі загони та їхні союзники-татари. Тріумф під Жовтими Водами надихнув український народ на звитяжну боротьбу проти соціального та національного гноблення, уселив упевненість у звільненні з неволі. У кожному рядку пісні відчувається захват Б. Хмельницьким: ляхів рубає, не один лях лежить головою в воду. Пісня ідеалізує гетьмана, бо бачить у ньому захисника народних інтересів. Автор уболіває за свого улюбленця й закликає його бути обачним: Не пий. Хмельницький, дуже Золотої Води, тобто не заспокоюйся, пильнуй. Силу й відвагу Б. Хмельницького змальовано гіперболізовано, він не боїться 40-тисячного польського війська. Що ж робить його таким упевненим у своїх силах? Підтримка козацького війська та союзників-татар: За собою великую Потугу я знаю. Іще й орду татарськую За собой веду. У пісні змальовано ганебну втечу польського війська, смерть ворогів. Ці рядки звучать сатирично й виражають зневажливе ставлення народу до загарбників: втікали вражі ляхи — Погубили шуби…. лежать після бою, вищеривши зуби, їли ляхів собаки І сірії вовки. Ось така помста народу своїм кривдникам.

Эмма Андиевская родилась 19 марта 1931 года в Донецке. Отец писательницы был химиком-изобретателем, мать была агрономом по образованию, работала учительницей биологии. Эмма сдавала большинство школьных предметов экстерном из-за частых тяжёлых заболеваний. Её состояние здоровья послужило причиной переезда семьи сначала вВышгород в 1937 году, а позднее вКиев в 1939. В 9—10 летнем возрасте будущая писательница прочла известные произведения мировой литературы[5]. Ещё с детства Андиевская имела феноменальную память[6].

Вторая мировая война застала семью Андиевской в Киеве. Отца расстреляли советские власти, чтобы он не передал свои открытия немцам[7][8].

Из-за этого дети с матерью были вынуждены выехать в Германию в 1943 году. Там семья жила в разных городах, в том числе в британской оккупационной зоне Берлина. В Германии Эмма отказалась учиться в женской гимназии, и её, вопреки правилам, приняли в мужскую[9]. Там Эмма Андиевская, больная туберкулёзом позвоночника, пролежала три года в гипсе, прикованная к постели.

В конце 1949 года во время блокады Западного Берлина семья переехала сначала в Миттенвальд, а позже вМюнхен от туберкулёзалёгких, Эмма Андиевская в Берлине, а затем в Миттенвальдском лагере брала уроки оперного пения.

В 1955—1957 годах Андиевская работала фрилансером на Радио «Свобода» в Мюнхене. В 1957 годуона закончила Украинский свободный университет по специальностям философия ифилология, защитив у Владимира Державина (укр.) магистерскую работу на тему «К основным вопросам новейшей украинской метрики»[10]. В том же году писательница с семьёй переехала в Нью-Йорк, где работала в Norcross Greeting Card Company , проверяя дизайн поздравительных открыток. В Нью-Йорке Эмма Андиевская также работала библиотекарем в медицинской библиотеке вместе с Мирославом Лубянка (укр.) — будущим ректором Украинского свободного университета.

В 1959 году Андиевская вышла замуж за литературного критика, эссеиста и писателя Ивана Кошеливца (укр.), с которым прожила всю жизнь до смерти мужа. После бракосочетания супруги вернулись в Германию в Мюнхен. Андиевская ежегодно на месяц ездила в США, чтобы в 1962 году получить американское гражданство. Она была знакома с многими известными художниками и писателями — выходцами с Украины. В кругу знакомых Андиевской были скульпторы Михаил Чернешевский (укр.) и Григорий Крук (укр.), художники Мария Дольницкая (укр.) и Яков Гнездовский, а также поэты Михаил Орест, Олег Зуевский (укр.) и Василий Барка.

Проработав фрилансером на Радио «Свобода» с 1959 по 1963 годы, Эмма оставалась штатным сотрудником радио до 1995 года. За это время она работала диктором, сценаристом,режиссёром и редактором украинского отделения Радио «Свобода».

Во время работы на радио у Андиевской не было много времени на собственное творчество. Сейчас писательница живёт в Мюнхене, где интенсивно работает над своими произведениями, иногда по восемнадцать часов в сутки[11].

В 1992 году Эмма Андиевская впервые за долгое время приехала на Украину. После 2000 года Андиевская несколько раз посетила свою малую родину — Донецкую область. Там были организованы выставка её картин в Донецком художественном музее, презентация и встреча с земляками в художественном музее, посещение Украинского культурологического центра в Донецке.

Объяснение:

Можно лучшей ответ