Зульфат біг все швидше та швидше, нічого не помічаючи перед собою, крім маленького, худого та виснаженого тіла, що так різко впало горілиць.
— Климка-а-а! Климе! Не помирай! Я тут, ходімо! Підіймайся ж, Климе, нумо! Хлопець відчайдушно намагався підняти друга. Лише доклавши великих зусиль, йому вдалося підійняти Климка та дотягти його до вагової.
Зульфат голосно загупав у двері, знесилений, виснажений та щасливий від зустрічі з другом. Наталя Миколаївна миттю відчинила двері, вона ледь не зомліла від побаченого: Климко стікав кров’ю та ніяк не реагував ні на вигуки, ні на дотики. Учителька до Зульфатові занести Климка до вагової та покласти його на старе ліжко.
— Дивіться, що то в нього в руці? — вигукнув Зульфат. Спершу він і не помітив, що Климко волочить щось за собою, міцно тримаючи.
— Молоко! Він ніс нам молоко! — вражено відповіла Наталя Миколаївна, розгортаючи клунок.
Тепер єдині Климкові друзі мали доглядати його: вони поїли його молоком, дід іноді приносив сухарі, а Зульфатові час від часу вдавалося роздобути ще якісь харчі. Часто хлопець гарячково марив уві сні, кликав дядька Кирила, кричав: «Гераус! Геть!». Минали місяці, хлопець одужував: він вже міг носити до вагової воду та ходити із Зульфатом на пошуки харчів. Відчувалося, що німці відступають: час від часу селом проходили радісні радянські офіцери, «наші» (так казав дід).
Одного дня Климко вирішив поїхати в гості до тітки Марини разом із Зульфатом. Це мало тривати декілька днів. Наталя Миколаївна запевняла: вона сама з усім тут впорається. Отож, дочекавшись порожнього поїзда, друзі забралися до вагону. Старий друг дядька Кирила допоміг відчайдухам.
Подорож тривала недовго, ось уже хлопці швиденько вибігли з потяга. На вокзалі було людно: всі щось святкували. «Наші в Берліні! — почулися гучні вигуки. — Ура! Ура! Ура!». Климко підкрався до юрби, намагаючись розгледіти, що там відбувається. Декілька німців стояли зв’язані: мабуть, їх взяли в полон. Були там старі, мовчазні солдати; були й зовсім юні, світловолосі, сильні, проте розчаровані бійці. Раптом щось виблиснуло: старий німець зумів дістати автомат. Секунда, мить — Климко впав горілиць, затуляючи собою вірного друга. Все довкола потьмяніло, спохмурніло, було чути, як схопили німця, як кричали на нього грубою, мужицькою лайкою, і як плакав Зульфат, не знаючи, що роботи далі. Куди йти? До кого звернутися?
Зульфат чекав наступного потяга, що відвезе їх додому. Климко ще дихав, проте ніяк не реагував на звертання друга. Приїхавши, Зульфат тягнув Климка до вагової, як і колись. У голові юрмилися спогади: «Посади біля дядька Кирила вишню… Посади вишню, чуєш? Вишню…».
Дядько Кирило забрав Климка до себе в той похмурий день, коли всі радісно святкували перемогу.
ikosheleva215
21.11.2021
Обижинки. Обжинки У перший день осені проходив Свято врожаю, до якого починали готуватися ще в серпні. Після закінчення жнив в поле залишали кілька нескошених класів, званих «бородою», а частина відносили в храм. За кілька днів до початку основних урочистостей перед статуєю Святовита (бога війни і врожаю) ставили кубок з медовухою - священним напоєм слов'ян. Напою вибуло - значить, чекай нещастя; наповнена ж до країв чаша вважалася передвісником багатого врожаю.
Під час свята богів дякували за врожай і просили у них ще кращого врожаю в наступному році. Плели вінки, пекли калачі. Народний характер Свята врожаю виявився сильнішим часу: сьогодні Обжинки святкують в один з недільних днів вересня, відразу по закінченню жнив.
dzo-dzo
21.11.2021
Пісня! Як багато вона важить у житі кожного з нас і всього народу. Пiсня оздоровлює душу людини, допомагає зберегти нетлінними цінності: віру в людину, в незрадливу любов, у щиру дружбу, в очищувальну силу краси. Піснями оспівують красу, любов, навіть iстоію.Що ж як не пісня розвеселить у сумний час?Увесь вік людину супроводять пісні — ,"від колиски до могили"."Без музики, життя було б помилкою".Цe i справді так.I у життя сучасної людини музика грає дуже важливу роль.Ми слухаємо свою улюблену музику,ходимо на концерти, плачемо або сміємося, коли у динаміках лунає голос улюбленого виконавця.
Зульфат біг все швидше та швидше, нічого не помічаючи перед собою, крім маленького, худого та виснаженого тіла, що так різко впало горілиць.
— Климка-а-а! Климе! Не помирай! Я тут, ходімо! Підіймайся ж, Климе, нумо! Хлопець відчайдушно намагався підняти друга. Лише доклавши великих зусиль, йому вдалося підійняти Климка та дотягти його до вагової.
Зульфат голосно загупав у двері, знесилений, виснажений та щасливий від зустрічі з другом. Наталя Миколаївна миттю відчинила двері, вона ледь не зомліла від побаченого: Климко стікав кров’ю та ніяк не реагував ні на вигуки, ні на дотики. Учителька до Зульфатові занести Климка до вагової та покласти його на старе ліжко.
— Дивіться, що то в нього в руці? — вигукнув Зульфат. Спершу він і не помітив, що Климко волочить щось за собою, міцно тримаючи.
— Молоко! Він ніс нам молоко! — вражено відповіла Наталя Миколаївна, розгортаючи клунок.
Тепер єдині Климкові друзі мали доглядати його: вони поїли його молоком, дід іноді приносив сухарі, а Зульфатові час від часу вдавалося роздобути ще якісь харчі. Часто хлопець гарячково марив уві сні, кликав дядька Кирила, кричав: «Гераус! Геть!». Минали місяці, хлопець одужував: він вже міг носити до вагової воду та ходити із Зульфатом на пошуки харчів. Відчувалося, що німці відступають: час від часу селом проходили радісні радянські офіцери, «наші» (так казав дід).
Одного дня Климко вирішив поїхати в гості до тітки Марини разом із Зульфатом. Це мало тривати декілька днів. Наталя Миколаївна запевняла: вона сама з усім тут впорається. Отож, дочекавшись порожнього поїзда, друзі забралися до вагону. Старий друг дядька Кирила допоміг відчайдухам.
Подорож тривала недовго, ось уже хлопці швиденько вибігли з потяга. На вокзалі було людно: всі щось святкували. «Наші в Берліні! — почулися гучні вигуки. — Ура! Ура! Ура!». Климко підкрався до юрби, намагаючись розгледіти, що там відбувається. Декілька німців стояли зв’язані: мабуть, їх взяли в полон. Були там старі, мовчазні солдати; були й зовсім юні, світловолосі, сильні, проте розчаровані бійці. Раптом щось виблиснуло: старий німець зумів дістати автомат. Секунда, мить — Климко впав горілиць, затуляючи собою вірного друга. Все довкола потьмяніло, спохмурніло, було чути, як схопили німця, як кричали на нього грубою, мужицькою лайкою, і як плакав Зульфат, не знаючи, що роботи далі. Куди йти? До кого звернутися?
Зульфат чекав наступного потяга, що відвезе їх додому. Климко ще дихав, проте ніяк не реагував на звертання друга. Приїхавши, Зульфат тягнув Климка до вагової, як і колись. У голові юрмилися спогади: «Посади біля дядька Кирила вишню… Посади вишню, чуєш? Вишню…».
Дядько Кирило забрав Климка до себе в той похмурий день, коли всі радісно святкували перемогу.