Характеристика Князя из казки Микита Кожум'яка Олександр Олесь 10 речень

Відповідь:

Відомий в селі жартівник дядько Микола питає в Михайлика чого це він регочеться. Хлопчик питає, чому не можна сміятися, а дядько каже, що в пісний день (тобто, в той день, коли не можна їсти м"яса) реготати не можна. На що Михайлик відповідає, що він сьогодні вже їв м"ясо, бо  мама пригодумала дуже смачну вепрятину. Ошелешений такою новиною дядько Микола питається звідки у них вепрятина. На що Михайлик з абсолютно серйозним виглядом підбріхує, що це так до їхньої свинки веприк з лісу унадився. Дядько Микола нарешті розкумекав, що хлопець жартує і починає реготати.  

Пояснення:

— Ти чого, шибенику, регочеш? — несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погой-дуються грабки, за поясом — кушка, з якої виглядають брус i мантачка.

— Хiба, дядьку, не можна? — смiючись, зупиняю перед ним коняку.

— В пiсний день не можна.

— А я вже сьогоднi скоромину їв.

— Осквернив себе м'ясоїдженням? — погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.

— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.

— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Мико-ла. — I що ж ти наминав iз скоромини?

Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:

— Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть...

Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:

— Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?

— О, таке й скажете, — я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.

— I яка на смак вона? — обережно допитується чоловiк.

— Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:

— I де ж ви її доп'яли? — дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.

— Де — я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: — До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже — хвiст бубликом — i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...

— Ах ти шибайголова! — розреготався дядько Микола. — А я, старий, i вуха розвiсив-мало не повiрив бала-мутству. В кого ти тiльки вдався?

Я була малою горда, —Щоб не плакать, я сміялась.Леся Українка

Кожен поет чи письменник вкладає у свій твір часточку власної душі, висловлює власні почуття і переживання, своє бачення світу. Відома українська поетеса Леся Українка вже з дитячих років дуже тонко відчувала добро і зло, правду і кривду. Хоча її власне дитинство можна було б назвати порою безхмарного щастя, якби не важка хвороба. Вона виростала в родині, де дітей оточили любов'ю і повагою з ранніх літ. їх любили, ставилися до них турботливо, розуміли їх потреби.

У Лесі було двоє братів — Михайло і Микола та три сестри — Ольга, Оксана, Ізидора. Всі діти жили дружно. Батько — юрист П. А. Косач та мати — письменниця Олена Пчілка самі навчали синів і дочок, бо вважали, що тодішня система освіти завдавала дітям більше шкоди, ніж давала користі. В сім'ї любили читати, перекладали літературні твори з інших мов, записували народні пісні та звичаї.

Тому перші ігри Лесі та її братів і сестер також були схожими на літературні твори. Вони часто гралися в Жанну Д'Арк — відважну дівчину, яка стала на чолі французького війська і визволила свою країну від ворога, у Робінзона, який після морської катастрофи влаштував життя на безлюдному острові. Найчастіше ці ігри відбувалися у старому Луцькому замку, адже родина тоді жила на Волині.

Та це зовсім не означає, що дівчинка була відірвана від реального життя. Батьки не боронили своїм дітям спілкуватися з їх однолітками із простих родин. Лесю вражала бідність селян, сільських дітей, з якими дружила. Вони найчастіше були неписьменні. Маленька дівчинка допомагала, як могла: вчила їх грамоти.

З самого дитинства Леся виявляла наполегливість і мужність. Вона могла крадькома піти до нічного лісу, щоб відчути його чари. їй забажалося проникнути в таємниці Луцького замку, тому почала збирати перекази про нього.

Леся була дуже терплячою. Ніколи не зізнавалася, коли їй щось боліло. Ці свої дитячі почуття поетеса висловила у вірші «Як дитиною, бувало...». Вірш зовсім невеличкий, всього кілька рядків, але в нашій уяві постає образ мужньої маленької дівчинки, яка не хнюпиться, не плаче, а навіть сміється, коли їй боляче.

Власний біль Леся вміла тамувати. Зате чужий біль викликав у неї жаль і співчуття. Навіть тоді, коли чиїсь біди малювала уява чи навіювали літературні твори. Не на гордих переможців дивилася вона на малюнках до середньовічних балад» а на тих, хто прибитий до землі списом, готовий був умерти, але не здаватися.

Одна за одною постають такі картини, коли читаємо поезію «Мрії». Ось бранка сміливо відповідає поневолювачу: «Ти мене убити можеш, але жити не примусиш». Бранець-лицар, знемагаючи від рани, гукає:Хто живий у сьому замку?

Хто тут має серце в грудях?Другом будь, зійди на вежу,Подивись на бойовисько.Подивись на бойовисько,Хто кого перемагає?Ці мрії оживають і в уяві Лесі. І їй вже здається, що це вона сама знаходиться у полоні, закута в кайдани невидимою рукою. Але ж у неї в руках ще є зброя, вона може воювати. Лише поворушити рукою не дають кайдани. Лесі хочеться гукати так само, як відважному лицареві з її дитячих мрій:

Хто живий? Зійди на вежу,Подивися наоколо!Вона готова, наче той лицар, пролити кров за чесний стяг. Сміливі та відважні слова знаходила для своїх віршів Леся Українка.З самого дитинства поетесу називали ніжно і ласкаво — Лесею. Повне її ім'я Лариса Петрівна Косач. Мовознавці стверджують, що ім'я Лариса походить з давньогрецької мови. Одні вважають його походження від слова, що означає «приємна», інші — від слова «чайка».

У житті Леся Українка була, справді, лагідною і доброю, уважною до людей. Але в поезіях відкривалася інша Леся — смілива і відважна, як чайка, що не боїться розсікати слабкими крильми грозові хмари.