Повість тарас бульба починається розповіддю про...​

У своєму оповіданні «Білий кінь Шептало» відомий український письменник В. Дрозд порушив важливі соціальні проблеми, які повинні хвилювати кожну особистість, що схильна до самовираження і самоусвідомлення.

Алегоричний образ білого коня Шептала став у оповіданні символом особистості, яка виділяється з натовпу і відрізняється від оточення. Читаючи твір, розумієш, що думки коня, які висловлює в оповіданні письменник, — то думки справжньої, особливої, неординарної людини, а зовсім не тварини. У суспільстві таких людей часто називають «білими воронами», тому навіть біла масть героя оповідання обрана не випадково і є своєрідним натяком на цей відомий вислів.

Кінь Шептало відчував свою неординарність, він пам’ятав, що його мати працювала в цирку, пам’ятав і розповіді про своїх предків — диких білих коней. Але попри ці знання йому доводилося зливатися з табуном. Це Шептало робив для того, щоб уникнути вибору, щоб не впасти в око жорстокому табунщику Степанові, щоб уникнути навіть його гострого погляду.

Однак, прагнення Шептала сховатися було викликане зовсім не бажанням стати частиною єдиного, але безвільного табуну. Його гнітила принизлива робота пересічних колгоспних коней, йому було огидне відчуття близькості пітних крупів табуна, якого навіть на водопій ганяли не до річки, а до колодязного корита. До речі, це теж підкреслює обмеженість світу, у якому доводилося жити Шепталові.

Автор оповідання ніби звертається до свого героя із запитанням: «Чи зможе він усе життя бути позаду непривітного конюха, бігати серед спітнілих колгоспних коней, пити з корита скаламучену воду і постійно уникати натовпу?». Та незабаром з’являється і відповідь: білий кінь Шептало все-таки показує свій норов і з загорожі тікає до луків. На просторі від відчуває себе таким же вільним, як і його предки — білі дикі коні. Він купається у річці, лежить на траві, пасеться.

Змивши з себе сіру брудну пилюку, Шептало стає білосніжним і сам вражається своєму віддзеркаленню у річковій воді. Саме цей момент стає поясненням того, чому конюх дозволяє собі бити Шептала так само, як і інших коней, хоча той був особливим. Дивлячись на себе білосніжного, Шептало усвідомлює свою особливість, великодушно пробачає конюха Степана і навіть починає за ним сумувати.

Врешті-решт Шептало повертається до колгоспного табуна, а щоб зранку знову біти сірим, таким, як і усі інші, викачується у багнюці. Але глибоко в свідомості Шептала не згасає думка про те, що він все одно особливий. І доки у ньому буде жити таке самовизначення, його нікому не зламати. Та серед сірого натовпу все ж краще бути таким же сірим.

У оповіданні «Білий кінь Шептало» В. Дрозд створив досить поетичний образ коня — незвичайної особистості, яка прагнула свободи, але залишалася в неволі, яка хотіла самовиразитися, але, скута сірою буденністю, залишалася серед натовпу, дозволивши собі один-єдиний день вільного життя.

Відповідь:

Але це тільки про Шевченка

Спочатку хочеться сказати, що Тарас Шевченко — один з най- талановитіших поетів свого часу. Він надзвичайно любив природу свого рідного краю, замиловувався нею, опоетизовував її у своїй твор­чості. Природа була для нього живою істотою, яка мала свої прим­хи, певні думки, яка мала свої страждання. Особливо ж мені хоті­лося б зупинитися на такій його поезії, як «Ой діброво — темний гаю!».

Надзвичайноромантично зображує поет зміну пір року. Дібро­ва в поезії постає молодою, вродливою дівчиною, яку увесь час вби­рає у чарівні сукні її батько, темний гай:Ой діброво — темний гаю!Тебе одягаєТричі на рік-.. Багатого Собі батька маєш.Він то одягає її у пишне зелене вбрання, то в золотий, розкіш­ний одяг, то в білосніжну, м’яку шаль.Тарас Шевченко був закоханий в українську природу. Він вважав, що немає у світі красивішого краю, чарівнішої природи, ніж природа України. Саме тому вона бачиться поетові рлюдне- ною. Мотив оспівування природи є наскрізним у творчості Тараса Шевченка. Через це його називають співцем рідного краю, рідної природи.'II варіантБільшість віршів Тараса Григоровича Шевченка присвячена тяжкій долі кріпацького люду, засиллю панів, боротьбі народу за своє щастя.Але є в нього й ліричні твори, де описується краса української землі. Серед них мені особливо подобаються «Сонце заходить, гори чорніють...» і «Тече вода з-під явора-..».Перший вірш сповнений спокою, тиші: ось закінчився ще один день, і все відпочиває:Сонце заходить, гори чорніють,Пташечка тихне, поле німіє,Радіють люде, що одпочинуть...Поет у думках лине на Батьківщину, згадує і такий знайомий садочок, і мальовничі хатки, і «поле, і гай, і гори». Колись він гуляв тут з дівчиною, зустрічав ранок. Чи пам’ятає ще вона його, чи хо­дить зустрічати зорю на небокраї?У цьому творі відображається внутрішній світ Шевченка, його любов до України і туга за нею.У вірші «Тече вода з-під явора-..» перед нами також постає мирна картина:Тече вода з-під явора'Яром на долину.Пишається над водою Червона калина.

Невеличкий струмок поступово перетворюється на повноводну річку, береги якої прикрашають гнучкі верби та лоза. В очеретах живуть качки, вирощують своїх діточок. А вода тече далі і край міста стає ставом. Щоранку сюди приходять за водою дівчата, спі­вають пісень.Шевченко в ліричних віршах не лише майстерно змальовує красу рідного краю, а й розкриває нерозривний зв’язок людини з приро­дою. Я вважаю, що такі твори допомагають нам стати кращими і більш мудрими.

Пояснення: