Що сталося з Шармом після Чорної Ради? Кирило Тур після Чорної Ради?

Окраса української літератури – повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». У творі письменник створив образи людей, які є справжніми дітьми природи. Вони єдині зі світом гір, полонин, лісу, який оточує їх.

Історія обертається навколо хлопця та дівчини. Обидва вони гуцули. Родини Марічки Гутенюк та Іванка Палійчука люто ворогують між собою, намагаючись знищити чоловіків ворожого роду. Але Іван та Марічка покохали один одного ще дітьми. Вони наче первісні люди, адже ворожість у суспільстві не знищила їхніх природних почуттів. Кохання – це справді природне почуття, а ненависть – ні, її нав’язують людям інші люди. Автор повісті дає нам це зрозуміти.

Марічка - поетична дівчина, знає секрети навколишньої природи, ворожіння. Вона складає співанки, які з’являються «ніби самі по собі». Вона настільки чиста, що вміє відповісти добром на зло. Ще в дитинстві вона назавжди привернула серце Іванка до себе, пригостивши його цукеркою у відповідь на спробу побити її.

Іван – це також людина в природному стані. Він прекрасний господар, «ґазда». Іван знає прадавню мудрість про те, як треба доглядати за худобою, як зберегти овечок від злих духів. Для нього видається цілком природним, що сусідка Химка є відьмою і може обертатися у жабу та білу собаку. А в лісі, звісно, бродить чугайстир та полює на нявок.

Іван тонко відчуває природу навкруги себе. Мабуть тому він не тільки добрий господар, але й грає на флоярі. Він здатен на велике почуття і в кінці віддає життя за мрію. Не може жити без радості та кохання.

Є ще два цікаві образи в творі – мольфара Юри та ґаздині Івана Палагни. Але їхнє кохання інше: в ньому проглядає хижість та хіть. Своєю силою керувати природними стихіями Юра причарував горду та холодну Палагну. Їхнє кохання неначе стихійне лихо: розбиває життя людей навколо. І тому воно протиставляється  глибокому, ніжному коханню добрих людей - Івана та Марічки.

Відповідь:

1. "Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах"

2. "Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину"

3. "бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини"

4. "Лови на грубого звіра — то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя і смерть".

5. Мирослава

6. якщо питання в тому, чий портрет, то Тугара Вовка, якщо яке продовження портрету, то "... бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям.."

7. Плай - це стежка в горах.

8. Тугар Вовк "... з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвоє, мов розбита тиква. Бризнув кровавий мозок на боярина, і тихо, без рику повалився звір додолу"

9. "...дурна звірюка той медвідь, самотою держиться". Це слова Максима Беркути до Тугара  Вовка.

10. Медвідник - це "простий, на оба боки острий меч... "

11.  "Страшенно скрикнула нещаслива жертва; захрустіли кості під медведячими зубами... Дрож пройшла у всіх по тілі на той вид: бояри стали, мов укопані. Тільки Максим спокійно наложив стрілу на свій роговий лук, підійшов два кроки ближче до медведя і, прицілившися одну хвилину, пустив йому стрілу просто в серце. Мов ножем перетятий, урвався рик звіра, і він повалився трупом на землю.  Не ревіли роги, не лунали веселі оклики по тій новій побіді. Бояри, покинувши свої становища, збіглися на місце нещастя"

12. Мирослава відстала від усіх мисливців, видряпалася на кам"яну брилу і через кладку хотіла перейти на іншу скелю. Але кладка була із струхлявілої смереки і зломилася під вагою Мирослави. Вона упала поряд з лігвищем ведмедиці з ведмежатами.

13. Врятував Миролаву від ведмедиці Максим Беркут.

14. Смерди - це селянин у часи стародавньої Русі, який входив у селянську общину і сплачував данину феодалові. У складі челяді вотчинного господарства основною робочою силою були не раби, а частина вільних общинників, що попала у феодальну залежність, — смерди.

15. "Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтора тисячі душ"

16. Село було недоступне для ворога, тому що було розміщене між високими неприступними скелями. "Високі, стрімкі береги тухольської кітловини покриті були темним смерековим лісом, що надавав самій долині іюзір ще більшого заглиблення і якоїсь пустинної тиші та відрубності від усього світу. Так, справді, се була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна.., тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне, староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше підірвати горді, війнами збагачені бояри.."

Пояснення: