Власне висловлення у стилі ЗНО на тему: Чи варто розмірковувати над феноменом успішної людини віддавати перевагу саме її здатності ефективно спілкуватися з іншими людьми"?

Усі ми різні, усі ми - особистості, які дуже відрізняються один від одного. Це стосується не лише звичок, думок, але й дій. Як ви вважаєте, чи варто йти чиєюсь, уже випробуваною дорогою, чи принесе це щастя? Я вважаю, ні, навіть якщо у фіналі усього цього театру нас чакає найгарніше досягнення з усіх, які були раніше. Так - так, я вважаю подібні дії лише театром, за яким не ховається нічого більшого, ніж безглузде бажання наслідувати. Чи не дурна та людина, яка вирішує йти подібним шляхом? Спробуємо розібратися...

Кожна особистість на життєвому шляху стоїть перед вибором: йти за попередниками, доводячи їх справу до кінця, та лише "винаходити велосипед", або піти у розріз із суспільством по своїй, незалежній дорозі, роблячи те, що хочеться, та стаючи одним із тих, чиї роботи потім будуть наслідувати. І це нелегко: прийняти таке рішення! Неможна й осуджувати людей за їх вибір. Але все ж таки я твердо вирішив, що ніколи не буду рівнятися на когось. Так, нехай навіть у мене нічого не буде виходити, але це не привід опускати руки, чи казати "я не зможу". Мені здається, не варто навіть аналізувати чиїсь дії крізь призму "а що у них було краще, що я б міг у них перейняти", адже роблячи це, ми змінюємо собі та заздалегідь признаємо свою поразку перед цим світом. А він тільки цього й чекає, адже йому постійно потрібні нові жертви його "повноцінної" системи. Я вважаю, немає феномену успішної людини. Кожна особистість, кожне життя - ось феномен, яким кожен розпоряджається самостійно. Не існує успішних або неуспішних людей, є лише дії, які світ визнає, чи не визнає.

Існують багато прикладів літератури, де люди йшли проти буденності. Наприклад, таким можна вважати Тараса Григоровича Шевченко, адже саме він у пилу на шляху нашу мову знайшов, хоча "ніхто не пізнав діаманта того", тобто зробив величезне відкриття, яке врятувало ціле людство. Так само й Івай Франко був величезною постаттю історії, адже був каменярем сучасноті, її засновником, який власними руками видобував гарне життя для усього людства. Так, ви, звісно, можете сказати, що там були ще тисячі "таких самих, як він", але ж не мільони: мешканців того часу було значно більше, ніж тисячі.

Усі ми здатні, усі ми обдаровані, але нещадно губимо свій талант, дивлячись на сильніших світу цього та безглуздо намагаючись бути такими, як вони. Спробуй бути краще! Це не так складно, варто лише почати! Пам'ятайте, що вугілля вчорашнє не зігріває, а лише тліє. Чи не пора запалити нове?

Нещодавно на уроці української літератури ми познайомилися з повістю- казкою Юрія Винничука „Місце для дракона“. Я люблю читати твори такого жанру, бо в них на прикладі вигаданих ситуацій письменник пропонує читачам розбиратися в стосунках людей, учитися відрізняти погане від хорошого, оцінювати вчинки персонажів. Сюжети таких творів найчастіше розвиваються в двох вимірах — реальному і фантастичному. Повість-казка створює вигадані світи, але при цьому дає нам можливість знайомитися з реальним світом, його правилами та особливостями, звертає нашу увагу на актуальні проблеми сьогодення.

Незважаючи на те, що персонажі із казки Ю. Винничука — представники Середньовіччя, проте їхні долі, життєві ситуації, думки та вчинки такі ж, як і в сучасних людей. Головний герой твору — дракон Грицько. Зазвичай зі словом „дракон“ у нас виникають асоціації „страшний“, „триголовий“, „кровожерливий“, „убивця“, чого аж ніяк не можна сказати про Григорія. Він добрий, ввічливий, чуйний, товариський, розсудливий, мрійник та романтик. Грицько не знищує людей, а їсть траву, читає книжки (зокрема Біблію!) й навіть пише вірші. Своє полум'я він спрямовує вгору, щоб не нищити рослини та комах, а навколо його печери ростуть клумби з квітами.

„Драконячі закони“, на жаль, панують саме в князівстві Люботин, де, власне, й відбувається дія твору. За традицією, лицар повинен знищити дракона, тому князь скликає воїнів звідусіль, аби вони, зібравшись докупи, убили хижака. Найсміливіший же стане чоловіком прекрасної князівни Настуні. Побачивши, що дракон не має наміру битися, бо не хоче завдати комусь шкоди, підступний князь вигадує інший б досягти мети: він вирішує потоваришувати із драконом і змусити його чинити так, як цього хоче володар. Його наміри здійснюються. Грицько вважає князя своїм другом, заради якого він здатен на самопожертву. Дракон погоджується битися з лицарями й загинути від зброї воїна Лавріна, аби догодити князеві та „урятувати“ майбутнє Люботина — своєї батьківщини.

Наставник і вчитель дракона, старий пустельник казав: „Життя володаря не варте й одного рядка поета“. Але Грицько не зважає на ці слова й жертвує собою заради, як йому здавалося, друга — князя, заради князівни Настуні, у яку встиг закохатися.

Але вбивство дракона не приносить миру та спокою в князівство, а лише пробуджує лихі інстинкти... Це, врешті, розуміє й сам володар.

Читаючи повість, ми розуміємо, що проблеми, які порушив автор, є гостро актуальними в наш час. Адже „драконячі закони“, на жаль, панують і в сьогоденні. Добрі, чесні, відверті, порядні люди часто потерпають від підступних „володарів життя“. У сучасному важко виживати романтикам-поетам, яких долають зухвалі прагматики. А нових „князів“ мало цікавлять митці, для них важливими є передусім влада та особистий престиж.

Отже, повість-казка Юрія Винничука змушує нас замислилися над тим, а чи повинно так бути насправді? Чи правильним є те, що „поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні“?

Объяснение:

Відповідь:

Тугар Вовк на річці Калка потрапив у полон до монголів і міг загинути, але він зрадою купив собі життя Цитата : "правдивою мусить бути та вість, яка глухо шепталась при дворі князя Данила, немов то Тугар Вовк у битві під Калкою зрадив Русь монголам, виявивши їм наперед цілий план битви, уложений руськими князями Боярин стояв у битві в першім ряді і при першім замішанню взятий був до неволі. Але дивним видавалось декому його швидке увільнення без окупу, хоч боярин божився, що монголи випустили його, шануючи його хоробрість.

На громадській раді  Тугар Вовк на очах у всієї громади вбиває Митька Вояка, щоб той не виказав  таємниці боярина, що він зрадник.  Але у нього була можливість виїхати з села або спробувати спокутувати свою вину.

Коли Бурунда у передсмертні хвилини хоче вбити Максима, Тугар Вовк відтинає йому руку з занесеним над Максимом мечем. Чи був у нього вибір  в цей момент  важко сказати: він розумів, що у будь-якому випадку тухольці живими своїх ворогів з пастки вже не випустять, він також знав з розмови з Захаром, що той не погодиться обміняти життя рідного сина на життя монголів. А ще він знав, що його донька кохає цього хлопця.

Висновок щодо образу  Тугара Вовка.

Звичайно, Тугар Вовк - зрадник і підлий чоловік. Але інколи його шкода.  Батьків своїх він не пам’ятає, втратив дружину, сам виховує доньку, заради якої, здається, готовий на все. Але навіть донька  відцуралася батька. Хоча винен у цьому боярин сам:  його гордість, пихатість, зарозумілість, зневажливе ставлення до людей, жадібність, прагнення до влади знищує його життя.  Напевне, порятунок Максима, це чи не єдиний гарний вчинок, який він  здійснив у останні хвилини свого життя.

Пояснення: