Прочитати повість, , Шпага Славка Беркути", в зошиті зробити: пит.4, 6(с.225) пит.4, 5(с.231) пит.1, 4, 5, 7(с.236) пит.9, 10, 12(с.240), с.241(головне виписати) Кому не сложно книга по Украинской Литературе - П.Т Коваленко

Образ Івана Вишенсьного - головного героя однойменної поеми Івана ФранкаІван Вишенський — будитель національної свідомості українців. Іван Вишен- ський — історична постать. Свідчень про те, чому Іван із Судової Вишні, що на Львівщині, обрав для себе шлях аскета-самітника на горі Афон, немає. Але він ніколи не відривався від життя рідної землі, гостро переживав усі події, які відбувалися в Україні. Іван Вишенський надсилав на батьківщину свої послання, в яких засуджував польську шляхту, яка нищила на Україні православне християнство, знущалася з народу.Драматичний внутрішній конфлікт Івана Вишенського.Афон — «сумна тюрма для душ». Поема «Іван Вишенський» починається описом бурхливого моря, хвилі якого омивають високі скелі Афонської гори. Серед розкішної природи гори розміщене гніздо аскетів. Тут все повите сумним мовчанням, і лише жалібно плачуть дзвони.Плачуть жалібно ті дзвони, мов нарікання, докори на людей, що замертвили пречудовий сей куток.Тут, на Афонській горі, у печері, живцем поховав себе Іван Вишенський.Печера Івана Вишенського — це могила, в якій гине жива людська душа. (Іван Вишенський прийняв схиму. Цим він назавжди відділив себе від світу живих людей. Монах-аскет думав, що вже втамував свою пристрасну душу і в молитві чекатиме смерті. Але думи й згадки про минуле непокоять старця, а вишневий цвіт, який заніс у печеру весняний вітер, пробуджує тугу за рідним краєм.Боротьба в душі Вишенського між аскетизмом і почуттям обов'язку перед рідним народом. (До Вишенського приїхали посли з далекої України. Вони передали старцю листа, в якому просять його повернутися на батьківщину, яка переживає страшні часи, і стати «нашим гаслом бойовим» у боротьбі проти ляхів, що, мов сарана, заполонили рідну землю. Іван Вишенський стоїть перед нелегким вибором: продовжувати виконувати обітницю, дану Богові, чи повернутися на Україну і стати в ряди її захисників.Символічний фінал поеми. (Іван Вишенський нічого не відповів послам, проте він не зміг угамувати своїх переживань за долю України. У нелегкій внутрішній боротьбі аскета-схимника перемагає патріот.Вишенський бачить, як з афонської затоки відпливає козацька барка з посланцями і в нестямі вигукує:Стійте! Стійте! Завернітесь! Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну, решту їй життя віддам.Не докричавшись до посланців, Вишенський звертається до Бога по до сталося диво: на старця упав промінь і утворився шлях через море, на який Вишенський ступив — «і тихо щез».Справжній патріот не може не відгукнутися на біль батьківщини. Прийде час — і він стане на промінний шлях оборонця рідної землі.

Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родини Палійчуків». Виплеканий дивовижною і таємничою природою Гуцульщини, ріс він розумним і допитливим хлопцем. Але був не такий, як усі діти: «Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить». Щось незрозуміле для оточуючих ховалося в його очах, таке, що і мати відвертала від нього очі. Іноді їй здавалося, що це не її дитина, а «бісеня»"

"Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якою ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки"
"Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля... Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку... , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири..."
"I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка..."
"Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв"

"...несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, злiта до нього давно забутий голос:
   Iзгадай мнi, мiй миленький,
   Два рази на днину,
   А я тебе iзгадаю
   Сiм раз на годину...
Тодi вiн кидав роботу i день пропадав"