Хто проявив недбалість, через яку загинула людина​

Зима - складна пора року для зайців, тому зайчики готуються до зими заздалегідь. Восени зайці ліняють, щоб зустріти холоди у нових пухнастих шубках. 

В Україні водяться два види зайців: русак і біляк. Взимку їх легко відрізнити за кольором шубки. У біляка хутро взимку біле-білесеньке, тільки кінчики вух темні. Біляка важко помітити на білому сніжку. Заєць-біляк в Україні зустрічається рідко. 
Заєць-русак в Україні зустрічається частіше. Влітку його хутро сірого кольору, з боків жовто-руде, а на спині - бурувате. На зиму шубка зайця-русака біліє з боків, і він стає менш помітним для хижаків.

Взимку зайці харчуються корою, дрібними гілочками, сухою травою, якщо знайдуть. Постійного житла у зайців немає, і в сильні холоди вони ховаються під засніженими кущами та у неглибоких ямках. Якщо сніг глубокий, зайці навіть риють у ньому нори, щоб сховатися від холодного вітру.

Ну вот тут образ Марусі) 
Повість «Маруся» стала прикладом того, що українська мова нічим не поступається перед мовами інших народів. Головний образ твору — Маруся. У ньому втілені найкращі риси сільської української дівчини. «Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте...» Такими колоритними фразами змальований портрет Марусі. Він нагадує образ дівчини з народної пісні. Маруся слухняна, покірна, працьовита і релігійна. Вона шанувала своїх батьків, в усьому їм допомагала. Вона була, мені здається, аж занадто скромна і сором'язлива: не ходила гуляти з дівчатами ні на вулицю, ні на вечорниці й іншим не радила ходити: «Лучче я, каже, на те місце, упоравшись... ранше устану, заміню твою старість: обідати наварю і батькові в поле понесу. А на вулиці що я забула? Іграшки та пустота...» Ніжна і ласкава Маруся до свого коханого. її внутрішній світ сповнений радісних почуттів, душевної краси. Дівчина прагне щастя. Але Василь змушений іти на заробітки, щоб потім відкупитися від солдатської служби. Сумне життя настало для Марусі без нього. Вона журиться, ночей не досипає, уболіває за долю свого коханого. Письменник змальовує хвилюючі картини, які нас дуже зворушують, заглиблюють у внутрішній світ героїні. Прощаючись з Василем, який їхав на заробітки, Маруся наче передчуває свою смерть: «Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся в тугу... прощай на віки вічні!.. Там побачимось!» І справді, повість має трагічну розв'язку: пішовши в ліс по гриби, Маруся змокла під холодним дощем, застудилась і незабаром померла. У зображенні Марусі, у перебільшенні почуттів героїв, у прагненні Квітки-Основ'яненка розчулити читача добре відчуваються традиції сентименталізму, місцями повість аж надто «сльозлива», але все одно ми читаємо її із захопленням, вона чарує нас своєю поетичністю.