Напишіть міні-суждення на тему «Чи погоджуєтеся ви зі словами Лісовика про Мавку: «У тебе дух не вільний, а хатній, рабський»?»

Феєрія Лесі Українки: Лісова пісня

Мавка жила поміж чарівної природи. Її життя переплітається поміж двох світів природи і людини. Мавка після того як захохалася в Лукаша втратила волю, якою вона дорожила, вона зрадила своїй природі, заради коханого чоловіка, що потім гірко шкодувала, легковажно віддалась на розуд долі, тому я вважаю, що ці судження про неї, говориться так що, вона не гідна бути поміж природи, тому що зраду не пробачають(зрада природи), але вона пробачає коханого, що її також зрадив оцінити як найкраще, тому що сама склала міні-судження)

Зі свого власного, нехай поки що незначного життєвого досвіду я зрозумів, що всі люди справді дуже різні. І це не банальна фраза, а правда життя. Кожна людина прагне різного, має свої заповітні мрії, таємні сподівання та бажання. І не так вже легко розібратися в них комусь сторонньому, майже неможливо збагнути людську душу. Часом — навіть свою. Ще складніше з людьми творчими, бо люди з мистецьким талантом, з природним обдаруванням ніби стоять осторонь від загалу, вони не схожі на інших. Свої думки вони висловлюють у своїх творах.

Тарас Шевченко — геніальний поет, який підніс українську літературу на новий рівень, його творчість неможливо переоцінити. Нам ніколи не збагнути всієї духовної величі цієї геніальної людини, тільки з його творів ми можемо дізнатися про його внутрішній світ, сподівання та прагнення.

Однією з вершинних поезій Т. Шевченка є його "Заповіт" — прекрасний емоційний твір, в якому поет виклав свій заповіт нащадкам, тобто і нам з вами. Про що ж він мріяв? Я ще дужче захоплююсь силою духу та красою душі Тараса Шевченка, коли розумію, що більше за власну долю йому боліла доля Батьківщини, така позиція варта того, щоб назвати його національним поетом-проро-ком. Як ми бачимо із "Заповіту", понад усе Шевченко хотів бачити свою країну вільною та незалежною, хотів добробуту і щастя своїм нащадкам, прагнув бачити Україну рівною серед інших світових держав.

І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано "Заповіт", варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. Коли б десь у "небесній канцелярії" складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу "національність". Бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є "обов'язковою для заповнення", але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час... Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка.Але я з надією гаю за тим, як останніми роками ситуація поступово виправляється: дедалі частіше ми чуємо українську на вулицях східних міст, розвивається наше мистецтво і спорт, вони безперечно здобувають визнання і в світі.

Наразі кожен свідомий українець розуміє, що є багато проблем, які тільки належить вирішувати, ми маємо пришвидшити розвиток нашої країни і спрямувати його в необхідному напрямку. А у виборі напряму руху, напряму розвитку нам, безумовно, допомагають твори рідної літератури, а серед них і полум'яний та емоційний, сповнений болю та віри у майбутнє "Заповіт" генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка.

кожний з нас неодноразово чув або й сам ставив таке запитання. пояснення були і будуть різні. аналогічне ж запитання до ісуса христа сформулював прокуратор понтій пилат. «і сказавши це, він знову вийшов до юдеїв і заявляє їм: жодної вини я в ньому [ісусі христі] не знаходжу» (івана 18: 38).

сьогодні, коли християнська спільнота світу, вірні церкви христової – католики, протестанти, православні та греко-католики нашої країни урочисто вшанували свято світлого воскресіння христового, таке традиційне запитання знову актуалізується. у цьогорічній пасхальній радіопередачі «благовіст» (1 травня 2016) про сутність божої істини ще раз нагадав християнам святіший патріарх київський і всієї руси-україни, предстоятель української православної церкви київського патріархату (упц-кп) філарет (денисенко).

згадаємо слова теолога, філософа і письменника сорена к’єркегора (1813-1855) (данія): «чи можна з історії дізнатися що-небудь про христа? ні, чому ж? тому що взагалі нічого не можна знати про христа. він – парадокс, предмет віри, доступний тільки для віри. будь-яке ж історичне повідомлення є повідомлення знання, отже, із історії не можна нічого дізнатися про христа. щоб ми не дізналися про нього, чи мало, чи багато, не дізнаємося нічого про нього такого, яким він був воістину. таким чином, дізнаєшся про нього щось інше, аніж те, хто він є, отже, нічого не дізнаєшся про нього або дізнаєшся про нього неправильне… про нього нічого не можна знати, в нього можна тільки вірити». вчений також стверджував, що особистість набуває себе в бозі. за словами теолога, на шляху до бога людина долає три стадії пізнання свого існування: естетичну, етичну та релігійну. а ще пам’ятаєте христове: «твоя віра спасла тебе; іди в мирі! » (луки 8: 50). віра – засіб єднання людини з богом. вона робить кожного з нас невід’ємною суттю цілого.

так, з одного боку, перед запитанням до ісуса христа: «а що таке істина? » пилат запитав його: «то ти цар? ісус відповів: ти сам кажеш, що [я] цар. я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину. кожний, хто від істини, слухає мого голосу» (івана 18: 37). з іншого, – пилат  повірив/не повірив в остаточну істину сина божого, зрештою, опосередковано або й безпосередньо про це свідчать всі євангелісти: «невинний я в крові цього праведника! [ісуса христа] (матвія 27: 24)»; «але що злого вчинив він? » (марка 15: 14); «яке ж зло він зробив? нічого вартого смерті не знайшов я в ньому» (луки 23: 22)»; «жодної вини я в ньому [ісусі христі] не знаходжу» (івана 18: 38).

автори біблійної енциклопедії брокгауза (фріц рінекер та герхард майєр) стверджують, що у біблії відсутні суперечки про ісуса, подібні до тих, які ведуть філософи. запитання пилата: «що таке істина? » – відразу проявляється у своїй глибокій неістинності як фактичне уникнення ісуса, яка й повстає перед прокуратором в образі ісуса христа. натомість, він – ісус христос у біблії пізнається, відкривається, переживається, здійснюється.

у свій час святий, отець і учитель церкви (молодший брат св. василія великого) григорій ніський на запитання: «що є християнство? » –  відповів: «уподібнення богу в міру людського єства». у цих словах зафіксовані дві аксіоми: 1) християнства нема без христа; 2) християнства нема без людини, яка прагне уподібнитися христу настільки, наскільки це можливо її природі.