план характеристика Мишка из твору "Приблуда

Тарас Григорович Шевченко – один з найталановитіших та найпопулярніших українських письменників. Його творчість стала прикладом для цілої плеяди визначних майстрів слова ХІХ століття. У 1840 році збірник творів Тараса Шевченка «Кобзар» став еталоном української поезії, прикладом для багатьох молодих поетів. Згодом сам Тарас Шевченко став символом боротьби за свободу, патріотизм та символом величі українського слова.Як одна людина завдяки маленькому збірнику віршів змогла стати одним з найвеличніших поетів України? Мабуть, все пов’язано з неймовірною милозвучністю творів Шевченка, ліризмом та такими простими, але хвилюючими сюжетами. Його Катерина (з однойменної поеми) не може не викликати жалю. Шевченко – майстер створювати необхідну атмосферу. Навіть природа у його творах відповідає життєвим колізіям героїв. Спочатку була весна, коли молода Катруся зустрічалася з москалем-кривдником. Коли її вигнали з дому – настала холодна зима.А твір «Утоплена» навіює готичні образи. Дівчину втопила власна мати, яка заздрила вроді дочки. Лілея стала русалкою, почала спокушати молодих хлопців та затягувати їх у своє озеро.Важливими у творчості Шевченка є його історичні поеми. Згадаємо хоча б поему «Гайдамаки». Криваві події української історії показані Тарасом Григоровичем неймовірно правдиво. Тут і вбивства дітей, жінок, злоба народу, зради. Повстання є повстання: Шевченко не прикрашає римами та красивими образами людське горе. Але при цьому герої поеми – патріоти, їх вчинки та слова – інструменти для письменника, який хоче розказати про боротьбу українського народу.Особисто мені найбільше подобаються вірші Великого Кобзаря про його дитинство, родину. Вся творчість Шевченка пронизана болем та жалем за власну країну, неволю на рідній землі, сирітство народу. «Мені тринадцятий минало…», «Садок вишневий коло хати…», «Заповіт» - перлини творчості Шевченка, в яких він розкриває душу і розповідає про свої мрії.

П’єса “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого часто стає предметом літературного аналізу, адже її глибинний зміст та стилістичні особливості викликають цікавість. Образ головного персонажа – Мартина Борулі – не однозначний: над ним сміються, осуджують, але зрозумівши – співчувають його особистій драмі. Що ж драматичного у житті героя?

Він досить заможний селянин, має родину, члени якої його поважають та підтримують. Отже, є і достаток, і люблячі люди. Але одне не дає йому спокою – те, що він простого, “мужицького” роду. Та ще й деякі гонористі паничі підливають масло у вогонь, демонструючи вищість свого походження.

Твір починається з того, що Мартин Боруля планує подати апеляцію на компромісне рішення суду щодо конфлікту зі шляхтичем Красовським, який обізвав його бидлом, а сина Степана – телям. І привід для подальшої боротьби знайшовся – документ, в якому говориться, що рід Боруля може претендувати на дворянство. Герой вирішує будь-що добитися благородного статусу, адже тоді вже ніхто не посміє назвати його бидлом, бо він буде справжнім дворянином. Образ Мартина Борулі не просто так виник в уяві письменника.

Батько Карпенка-Карого переживав подібну особисту драму, він також домагався відновлення втраченого колись дворянства. Герой і прототип однаково не отримують бажаного через бюрократичну неточність. Можливо, те, що образ Мартина Борулі автор багато в чому писав з рідної людини, обумовило особливу емоційність опису героя, гіперболізовану драматичність діалогів. Згадаємо, як переймається Боруля через завдану образу, як пишається можливістю стати дворянином.

В цей час нібито все життя героя підкорюється одній всепоглинаючій ідеї. Боруля старається (аж понад міру!) стати гідним дворянства. Він примушує себе подовгу спати, що є, на його думку, звичним для шляхтичів; не дозволяє дітям братися до “чорної” роботи; намовляє дружину вчитися заварювати чай та кофій. Але такий “панський б життя абсолютно не підходить простому душею герою та його родині. Вони звикли до чесної праці, а лінь та апатія дворян їм не властива. І це насправді є їхніми перевагами.

Але у той час панівним класом залишалося дворянство, тому навіть його недоліки вважалися “шляхетними” звичками. Тому Мартин Боруля готовий був знехтувати своє природою та перебудувати життя на дворянський лад. Та виходило в нього це надзвичайно кумедно. Можливо, драма героя навіть не у тому, що його хтось обізвав “бидлом” через відсутність статусу, а у тому, що він сам себе почував таким. Почуття власної неповноцінності заважало щасливо жити.

Він мав хороше життя, але прагнув кращого. Та як відомо – “краще є ворогом хорошого”. І це яскраво видно у фіналі твору, коли через однісіньку помилку у прізвищі всі старання домогтися дворянства зводяться нанівець. Герой у розпачі, адже стільки затрачено сил, грошей. Він навіть готовий був пожертвувати особистим щастям доньки. І все заради чого?

Заради примарного статусу. На щастя, Мартин Боруля все ж зрозуміє свою помилку – що ніякий папірець не звеличить людину, а тільки вона сама своїми гідними вчинками.