Твір-роздум про драматизм людських стосунків, взаємність кохання за творчістю І. Франка

Грубіян: "А ви чого тут збіглися, роботи нема чи що?", "Іди ж до роботи, бо там роти проззявляють та й стоятмуть"
скупий: "Ох земелько, свята земелько - Божа ти донечко! Як радісно тебе згрібати докупи в одні руки", "Хіба у мене банк, чи що?", "Е ,куме, мабуть, і в тебе нечисті гроші, і в тебе нечисті гроші, і в тебе душа вже не своя", "Неділя свята, а ти ні світ ні зоря вже й жереш... Однеси назад", "Крогом, кругом усе моє... Не дам, не дам!"
заздрісний: "Он у Жолудя шматочок - так-так!", "І яким побитом Жолудь достав таку силу грошей - не зрозумію..."
працьовитий: "Еге! Герасим вже по хазяйству гасає невсипущий"
жорстокий: "Ах ти ж відьма чортова, то ти мене оце дратувать заходилася, та я... " (це він кричав до Параски, після чого почав її бити)

Заклик-рефрен «Одчинити двері» вказує на пристрасне ба­жання, прагнення, прийняття, сильну потребу, потяг до револю- ції-нареченої. Його повторюваність є різновидом навіювання, створення мимовільного, асоціативного відчуття зображува­ного. Комплексно ландшафт виглядає так. У церкві (вказівка на «хорали» — рід релігійних співів латинською мовою в католиць­кий чи протестантських церквах) перед олтарем стоїть молодий, котрий пристрасно чекає на свою наречену для здійснення шлюб­ної церемонії. Молодий або хтось інший (той же автор) закли­кає відчинити двері храму, оскільки наречена з’явилася, стоїть за дверима й готова підійти до молодого. У чеканні на молоду все завмирає на найвищий точці напруження, і в першу чергу завмирає молодий («Очі, серце...Стали»).Наречена з’являється, і необоротними наслідками її появи є горобина ніч (літня грозова ніч — символ грізного наростання чогось, тривоги, утрати й смерті), закривавлені шляхи (образ кривавого весілля, весілля крові нагадує створену приблизно в цей час п’єсу «Криваве весілля» іспанського поета й драма­турга Федірко Ґарсіа Лорки, в якій у перебігу весілля це свято також перетворюється на моторошну різанину) й незвичайний дощ, котрий іде... незриданними сльозами (сльози — символ плачу, жалоби й утрати, тим паче незриданні — ті, які ще мають виплакатися або й зовсім невиплачувані) й тьмами (наприклад, у контексті Біблії це слово вказує на події кінця світу й Божого суду). Отже, граничне ідеалізування революції 1920-х у ліриці Тичини поєднано з визнанням катастрофічності її наслідків для української нації.