Есе (У чому полягає сенс життя людини на землі (за поезією Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина?»)? Гуманістична ідея новели Любові Пономаренко «Гер переможений ОЧЕНЬ НУЖНО ​

Евшан-зелье (Евшан-трава) (укр. Євшан-зілля) — поэма украинского поэта Николая Вороного, написанная в 1899 году в Полтаве.

Сюжет поэмы навеян летописной легендой о чудодейственной силе травы-зелья евшан (полынь), которая возвращает людям утраченную память.

Актуальная для денационализированных украинцев, эта легенда вдохновила Н. Вороного на поэтическое отображение пробуждения самосознания людей, которые потеряли свои национальные корни. Сам символ евшана, как и многочисленные пересказы и перепевы легенды, были настолько актуальны и понятны на Украине, что не только литературные произведения, но и периодические издания, народные хоровые коллективы, школы выбирали для своего названия слово евшан, а литературный критик Николай Федюшко взял его себе в качестве псевдонима.

У Галицько-Волинському літописі під 1201 роком літописець помістив чудову половецьку легенду. Порівнюючи князя Романа з Володимиром Мономахом, він згадує, як цей князь розгромив половців, як вигнав хана Отрока в Обези за залізні Ворота, а справи брата його-сірчана - за Дон:

"Після ж смерті Владимировой залишився у Серчана один співак-Орев і послав його в Обезу, кажучи:»Володимир помер вже, то ж повертайся, брате, назад в землю свою". Передай ти йому ці слова Мої, заспівай йому пісень половецьких. А якщо не захоче послухати, то дай йому понюхати зілля, зване Євшан.

Коли ж той відмовився повертатися і слухати, він дав йому зілля. І понюхавши, заплакав той І сказав: "Та промені є на своїй землі костю лікуй іне чи на чюже славну бити.»

Объяснение:

Вороні, що молилась день від дня, Вславляючи свою пташину віру, Десь так за місяць до великодня Бог дав шматок «Любительського» сиру. Сидить Ворона в лісі між гілляк І вертить тим сирком і так, і сяк. То пхне в дупло, то суне поміж віти, В гніздо ховає й знов виймає звідти, Аби лише нанюхатися всмак. А з’їсти не наважиться ніяк: Триває піст, то й змушена говіти. Минає тиждень, другий проліта... Говіє наша страдниця свята, Кору лиш їсть, скоромного ж — нічого! Охляла, бідна, схудла до знемоги. А сир лежить, поглянеш — сміхота: Засох, поцвів, вже чимось тхне від нього. Вороні хоч би що — анітелень. Кінець кінцем настав жаданий день, Схопила сир, дзьобнула — дивна штука! — Не кришиться — твердий, як каменюка, Немов лукавий клав його під прес! Ворона зла! Бо нічим розговітись. Тримає в дзьобі свій делікатес. Аж тут Лисиця виткнулася звідкись І мовить, звівши очі до небес: «Голубонько, Христос воскрес! Про тебе ходить чутка в нашім борі, Що ти співаєш у церковнім хорі. Я ж страх люблю божественні пісні, Вони такі душевні, чарівні!.. Молю тебе, співачко незрівнянна, Утіш мене своїм меццо-сопрано, Псалом якийсь чи пісню заспівай. Ну, я чекаю, любонько, давай!..» Ворона вниз поглянула спроквола, Розкрила рота й видала «вокал»... Сир випав з дзьоба, полетів додолу І вбив руду Лисицю наповал.