Що так схвилювало діда Платона після того, як він не спав 3 ночі, та перевозив солдат? ( за твором О.Довженка » Ніч перед боєм»)?6.За яку науку хотів Колодуб « поклонитися діду Платону в ноги»? ( за твором О.Довженка » Ніч перед боєм»)?7.У чому проявилася доброта « солов’я- розбійника із нашого двору» Стефка Вуса?( за твором Н.Бічуї» Шпага Славка Беркути»8.Поясніть слова тренера про те, що шпага- не іграшка, це - зброя?( за твором Н.Бічуї» Шпага Славка Беркути»).9.Чому Славко Беркута в особистих змаганнях не здобув призове місце? ?( за твором Н.Бічуї» Шпага Славка Беркути»).10.» Я думаю, ти зумієш вибачити…»- пояснити, кому належать ці слова та що вони означають​

6.  Відповім уривком із тексту "— А що мені думати? — подивився на мене дід Платон. — Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! — сказав дід Платон і примовк. Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас."

Федько побачив Толю, який плакав і чекав на те, що Федько скаже правду. Федько багато разів таким допомагав Толі, але не сьогодні. Федько був дуже злим на Толю, через біль, що супроводжував Федька кожного дня. І в цьому винний був тільки Толя. Федько підняв голову, дивлячись на батьків. І сказав:

- Не тягнув.

Мати с подивом дивилася на свого сина. Вона вперше почула, що ії син невинний.

Батько Толі подивився на нього з палаючими очима, а потім потяг додому. Федько ж із матір'ю прийшовши додому розповів усе, що сталося. Мати йому повірила, бо Федько ніколи не брехав

На початку XX століття поет Микола Вороний написав пророчі рядки:

В рідному краї нам долі нема: 

Бурі нас нищать, пригноблює тьма,

 Студять морози...

Цвіт наш, красу нашу – гублять усе! 

З півночі вітер з собою несе 

Люті погрози.

Хто міг знати, що слова цього вірша за кілька десятиліть набудуть пророчого змісту? А втім, українська реальність тридцятих років XX століття перевершила всі, навіть найтрагічніші пророцтва.

Немає для поета нічого страшнішого, ніж опинитися на положенні підозрілого, а потім і ворога. Тому є багато прикладів. Коли за правління Йосифа Сталіна почалися переслідування за політичними мотивами, Миколі Вороному пригадали все. Адже поет за часів революції сумнівався в доцільності такого боротьби, вагався, потім емігрував до Польщі й кілька років перебував там. Крім того, твори Вороного аж ніяк не оспівували радість соціалістичного будівництва. Зрозуміло, що за сталінщини такій людині годі було сподіватися на спокійне життя. Миколу Вороного заарештували, а в жахливому 1938 році його життя трагічно обірвалося.

Микола Вороний щиро любив Україну-неньку, був справжнім патріотом, до того ж, талановитим патріотом. Не в останню чергу поета цікавила проблема історичної пам'яті. Ще в 1899 році Вороний написав зворушливу поему «Євшан-зілля» . У поемі йдеться про полоненого половця – ханського сина. Бранця як значну політичну фігуру оточили розкошами, і він почав забувати батьківщину. Половецький хан страждав від розлуки з сином. Щоб повернути юнака додому, він послав до нього старого віщуна. Ханське доручення виявилося дуже складним. Нічим не можна було пробудити заснулу пам'ять юнака: ні розповідь про сльози самотнього хана, ні половецькі пісні. Але віщун здогадався дати понюхати бранцеві зав'язане у вузлику степове зілля, що його було привезено з далекої батьківщини. І сталося диво: перед очима юнака постав «широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий» половецький степ... Ця зворушлива легенда розповідається в Іпатському літописі. Микола Вороний по-своєму інтерпретує давню легенду, переосмислюючи її в науку землякам-українцям. Звичайно, не про часи Київської Русі поема «Євшан-зілля», а про долю тогочасної України, де «славних предків правнуки погані» почали зневажати рідну мову та культуру. Справжній біль звучить в останній строфі поеми:

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить – 

Шлях у край свій повороту.

Микола Вороний узагальнює проблему історичної пам'яті, надаючи їй широкого масштабу. Поет доводить, що ця проблема вкупі з проявами патріотизму є актуальною для будь-якого народу. Тих, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали» , треба навернути на істинну путь.

Гірка доля народу, який втратив свою історичну пам'ять. І свої його цураються, і чужі ненавидять. А може статися й дещо гірше... У 1917 році Микола Вороний написав оптимістичний вірш «За Україну!» , сповнений нових надій та нових ілюзій, породжених Лютневою революцією:

Ганебні пута 

Ми вже порвали 

І зруйнували 

Царський трон. 

З під ярем, 

І з тюрем. 

Де був гніт,

Ми йдем на вольний світ!

Микола Вороний прагнув здійснення віковічної мрії українців про незалежність, але насправді Україні була уготована інша доля. Стали реальністю мрії інших людей. Реальністю стали й рядки давнього вірша Миколи Вороного, написані ще за царату:

Люду мій бідний, окрадений люду! 

Що у твоїх я побачив очах, 

То вже й до віку свого не забуду, 

Де б я не був, всюди бачити буду – 

Голод і жах!

Поезія Вороного після тривалої заборони нарешті знайшла свою аудиторію. У ній ми бачимо прагнення справжнього патріота побачити Україну щасливою і незалежною, яке вже за наших часів знаходить своє практичне втілення.