Написати лист Юркові про те чи правильно він вчинив з дикими каченятами з твору Сімя дикої качки

Чи можемо ми сказати: у нас є історія, отже, ми існуємо, здійснюємося буттям на цій землі впро довж століть? Якщо так, то й історія повинна постати перед нами не просто зібранням фактів минувшини, а сповнитися національним буттям, стати реальністю, а не німим свідком подій, що відійшли у минуле. Вона повинна стати світом, в якому любимо, надіємось, сподіваємось, а не вишукуємо виправдання своєму існуванню. Але як «світ» історія не є усталеною конструкцією чи моделлю минулого, а сповнена буттєвості і як така наділена усіма харак теристиками буття. Перш за все, це вимір можливого, тобто здатності змінюватись. Точніше, вона потенційно сповнена мож ливістю і як така може «проростати» не лише в сучасному, але й майбутньому. Найбільш рельєфно це постає у вигляді сталих структур ставлення до світу, що складають підвалини нашого національного менталітету. Саме у них прихована сталість «національної фізіономії» з усіма її позитивами й негативами. Формою такої усталеності, перш за все, постає традиція, яка за своєю суттю є не чим іншим, як минулим, включеним безпосе редньо в життєві процеси сьогодення. В своїй діяльності традиція — це особливий культурний механізм передачі досвіду. Як така, вона зорієнтована на минуле як реальне у своїй смис ловій наповненості, тому, безперечно, позитивна. Саме тради ція формує цілісність та безперервну послідовність людського буття. Вона передається від покоління до покоління як зразки практичних, символічних дій, гідних наслідування.

Тричі мені являлася любов...": "Зів'яле листя" у серці і пам'яті поета (за творчістю І.Франка)

Франко ІванЦим рядком починається один із шедеврів ліричної драми І. Франка «Зів'яле листя». Він сповнений таїни, котру намагалися розгадати чимало літературознавців: Р. Горак, І. Денисюк, М. Мороз — ще далеко не повний перелік. Всім цікаво, хто вони, оті три Франкові кохання, ті три музи, три жінки його творчої долі. Тож... «Одна несміла, мов лілея біла...».

Це, напевне, Ольга Рошкевич. Донька священика із гірського села Ло-лин. Франко закохався в неї під час останніх гімназійних канікул, даючи приватні уроки її братові Ярославу. Почуття було дуже сильним, повним, глибоким, бо Івана та Ольгу єднала не тільки пристрасть, а й щира дружба, переконання, спільна перейнятість літературними й громадськими справами. Вони мріяли одружитися. Однак перше Франкове ув'язнення зруйнувало його першу любов.

Ольга не хотіла протистояти волі батька о. Михайла Рошкеви-ча, що не бажав мати за зятя учорашнього політв'язня. Іван болюче пережив цю розлуку і довго не міг простити коханій її зради. Саме так, учинок (а точніше, не вчинок) Ольги молодий Франко вважав зрадою. 

Він вважав, що повестись кохана мала не так, свідчення чому — образ Мирослави із повісті «Захар Беркут», написаної невдовзі по розриві Івана з Ольгою та її одруженні з Володимиром Озаркевичем. Як пам'ятаємо, Мирослава не підкорилася батькові, зрадникові Тугару Вовку, а сміло стала до боротьби пліч-о-пліч з Максимом, за Максима, за їхнє щастя. А далі минуло ще трохи часу і... «Явилася друга, гордая княгиня...».

На початку 1880-х років І. Франко та М. Павлик із сестрою думали заснувати своєрідний праобраз господарства нового типу, де би можна було виховати «нову людину», дати взірець життя у громадівськім ладі. Для втілення цієї мети було обрано підупалий маєток Дзвонковських неподалік від Станіслава. Саме там Франко познайомився з Юзефою Дзвонковською.

Почуття спалахнуло, та ненадовго: Юзефа відмовила Іванові, бо хворіла сухотами і знала, що невдовзі помре. Так і сталося... Юзефу Дзвонковську письменник вивів у образі Густі — героїні незавершеного роману «Не знавши броду». Так саме незавершеного, обірваного на півслові, як і друга любов його автора... «Явилась третя, женщина чи звір?..»