зміст твору в дрозда білий кінь шептало ​

Iшов пiдпасок i тягнув позад себе батiг, потiм хвацько стрельнув ним, сказавши дядьковi Степану, що йому потрiбен кiнь для приводу. Шептало зiщулився вiд звуку батога, шарпнувся разом з iншими кiньми в закуток й гидливо пiдiбрав губи, бо ненавидiв табун, гурт i загорожi. Спочатку бригаднi конi глузували з нього, потiм самi стали його обходити.

Неприємна, знайома млявiсть — провiсниця всяких прикростей — закралася в груди коневi. Звичайно, вiзьмуть його, хоча завтра вихiдний i хотiлося 6 вiдпочити. З конюхом у Шептала особливi стосунки: той його не б'є, не посилає на важку роботу, бо вiн — бiлий кiнь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок.

I все-таки вибiр упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цiлий день ходити по колу або в упряжi по вулицях святкового мiста (хай соромно буде людям, якi загнуздали його, бiлого коня!).

Шептало шукав виправдання конюховi — значить, вiн не мiг iнакше вчинити. Ще коли його, молодого й гордого, привчали до упряжi, ганяли до сьомого поту, до кривавих рубцiв, вiн зрозумiв, що люди рано чи пiзно його зломлять, тому краще прикинутися покiрним. Вiн не розумiв деяких коней, котрi на кожному кроцi намагалися суперечити, огризатися, адже цим нiчого не досягнеш, окрiм батога.

Шептало йде трохи ззаду й уявляє, що не його женуть на водопiй, а вiн жене i табун, i конюха разом з ними. Вiн пiднiмає голову й ласкаво, заклично iрже. Але його тут же наздоганяє Степанiв батiг i лайка. Образа була така несподiвана, така болюча, що Шептала охопив вiдчай. Вiн побачив своє пiдневiльне, принизливе становище без прикрас.

Запах трав на косогорi нагадав Шепталовi дитинство, як вiн бiг за матiр'ю лошам-стригунцем, як мати розповiдала йому про його дiдiв-прадiдiв — гордих бiлих коней, що гарцювали в цирку.

Шептало навiть не став пити воду, хоч дуже хотiв, i конюх це помiтив, вилаяв його знову й сказав пiдпасковi загнуздати. Кiнь раптом гостро вiдчув свою неволю. I коли хлопчак ударив його пужалном, вiн шарпнувся, вирвав повiд, звiвся на заднi ноги, потiм опустився i помчався в лугову синь. Тепер вiн був справжнiм бiлим конем, вiдважним та одчайдушним, як його далекi предки.

Шептало легко й вiльно бiг. Не було нi хомута, нi голобель, нiхто його не смикав. Вiн качався у травi, плавав у рiчцi, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерiзала блискавка, i раптом Шептало побачив у водi себе — прекрасного бiлого коня. Це його засмутило: протягом усього життя в конюшнi вiн обманював себе, бо давно же був не бiлим, а бруднувато-сiрим, попелястим конем, ось чому Степан i насмiлився хльоскати його батогом. Шепталовi раптом захотiлося почути голос конюха. Хай вiн буває iнколи злим, але ж [при службi, та ще з такими кiньми, як у них, з ким не буває. Шептило побiг до конюшнi i, згадавши, що вiн досi бiлий, викачався в калюжi. Навiщо видiлятися? Нiкому й нiчого цим не доведеш. Краще прикинутися сiреньким та покiрненьким. Сьогоднiшнє перешумить, з конюхом вони порозумiються, недаремно ж бiлим коням дано розум.

Шептало пiдбiг до зачиненоï загорожi, встромив голову мiж жердин i задрiмав.

тільки так можу. Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...          
2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті. 
3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть... 
4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього! 
5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху. 
6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.

может быть что, надо меньше летать в облаках и жить настоящей жизнью.
А вот если...главная мысль сказки,
что мир ума. логики и фантазии прекрасен и удивителен!) и еще вот думаю...
 - Алиса в конце концов победила сказочных персонажей (всех этих королей и судей), вырвалась из сказки, переросла ее - может и мысль главную такой сделать? Ну, типа так, ща... как-нить пафосно выражусь:
 главная мысль сказки - что человеческий разум расти и развиваться, побеждая свои собственные заблуждения и страхи, поднимаясь над фантазией и реальностью!