Етюд — це невеликий за формою і змістом твір у художньому стилі на основі безпосередніх вражень за картинами природи. Його характерні особливості: коротка форма;опис вражень від природи з висловленням власних почуттів; образність мови;переважно відсутність сюжету. Етюд може бути написаний як прозовою, так і віршованою мовою. Як жанр трапляється в музиці, живописі, графіці, літературі.Прочитайте зразки етюдів, усно знайдіть епітети, метафори, порівняння, персоніфікації.1.Кучеряві діброви, смарагдові левади й змолоділі поля мліють від радісних симфоній і веселих барв великого свята природи. У густих верболозах поміж плакучих верб, що замріяно полощуть у тихих плесах довгі віти, і вдень, і вночі не втихають закохані соловейки. Пишні левади пропахли медовим ароматом (М. ЯценкоРозтанув сніг. Гаї привітніШумлять над маревом ланів.І пелюстки свої блакитніПід сонцем пролісок розкрив.В. Сосюра завдання 2Осінь - маляр із палітрою пишною Тихо в небі кружляє, Все осипає красою розкішною.Там розсипа вона роси сріблисті, Там тумани розливає, Ліс одягає у шати барвисті.Ліс обливає кольорами, Ніжно сміється до вітру, Грає цілунками з ним переливними .Фарби рожеві, злотисті, червоні, Срібно-блакитне повітря…Ніжні осінні пісні тиходзвонні.1.Випишіть із тексту поезії дієслова та прикметники. ДієсловаПрикметникикружляєпишною 2. Напишіть відповідь на питання:Який художній засіб Ви знайшли, коли виписали усі дієслова, що стосуються осені?Яку роль виконують у тексті прикметники, які позначають колір?

Андрій Самійлович Малишко любив пісню з дитинства, ніколи з нею не розлучався, вона надихала його на створення поезій. Можливо, цій любові до пісні він має завдячувати своїй сім'ї, зокрема матері, яка знала багато українських народних пісень, із задоволенням співала їх дітям. Ці перші дитячі враження та захоплення супроводжували поета впродовж усього творчого життя, саме народна творчість стала тим джерелом, із якого він черпав натхнення.

Протягом життя Малишко співпрацював із багатьма композиторами, але особливо плідно — з композитором Платоном Майбородою. Результатом їх співпраці стали понад 30 пісень! Твори, які найбільше полюбились слухачам і стали фактично народними, — "Київський вальс", "Ми підем, де трави похилі...", "Ти, моя вірна любов", "Стежина", "Вчителько моя", "Пісня про рушник", "Журавлі", "Білі каштани" та інші. Загалом же на музику було покладено понад 100 віршів А. Малишка. Будучи натурою музикальною, він розумів і відчував слово в музиці, вловлював будову майбутньої пісні, її музичну форму. Тому Андрій Самійлович іноді навіть сам складав мелодії до своїх віршів.

Пісенна спадщина поета є надзвичайно багатогранною: у ній оспівується кохання, жива краса рідного краю, його природа, мають місце філософські узагальнення та глибокі роздуми над людською долею. Поезія "Чому сказати й сам не знаю...", яка більше відома під назвою "Стежина", була створена за вісім днів до смерті поета. Вона стала лебединою піснею митця. У цьому творі Малишко вдається до використання образу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде, де проляже. Митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на Батьківщину:

Кудись пішла, не повертає,

Хоч біля серця стеле цвіт,

Ота стежина в нашім краю

Одним одна біля воріт.

Дощами мита — перемита,

Дощами знесена у даль,

Між круглих соняхів із літа

Мій ревний біль і ревний жаль.

Завжди слід залишатися Людиною, не забувати рідний дім, неньчин рушник із квітками щастя. Стежина одна, але доля готує безліч перехресть, на яких не треба губити добро в душі, яке виплекали в нас батько й мати.

Близькою за духом до "Стежини" є пісня "Вогник" — ліричний спогад про рідну хату, світло в її вікні, тополю під вікнами, батька й матір. Символічним є образ вогника — уособлення родинного вогнища, що виступає орієнтиром у людському житті, який завжди захистить і освітить дорогу в темряві життя.

Особисто мені найбільше подобається зворушлива пісня "Вчителько моя", яку ми співаємо до Свята вчителя або на Восьме березня нашим учителям. Вона дуже лірична й прониклива, і, мабуть, тому деякі із педагогів не можуть втримати сльози, слухаючи її:

На столі лежать зошитки малі,

І роботи час проганяє втому.

І летять-летять в небі журавлі,

І дзвенить дзвінок Хлопчику малому.

Ця пісня — подяка поета всім учителям за їх нелегку, але таку важливу роботу.

Майже всі поезії А. Малишка такі лагідні, ніжні. Тільки читати їх якось незвично: хочеться співати! Творчість видатного поета — справді скарб української культури

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона.  Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.  Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією.  Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.